— Наступають, — мов сам собі сказав географ, і вуста йому гнівно стулилися, а на вилицях виступили червоні плями. Він рвучко озирнувсь і пошукав очима хлопчика.
— Гамба, Домбо тут! — озвалось негреня, полохливо вистромляючи голову з-за грубелезного стовбура.
У напруженому чеканні минуло кілька хвилин. Павел лежав, припавши плечем до приклада. Палець торкався гачка карабіна. Раптом на галявину, мов зацькований звір, вибіг тубілець. Він мчав швидко, як пантера, нахилившись уперед, і широко плигав, раз у раз озираючись. Пронизливо тьохнули кулі й збили над головою втікача кілька пальмових листків.
— Негра переслідують! — мало не схопився Павел.
Альварес перекислився, але болгарин не дививсь на нього. Він не зводив очей з тубільця, який біг простісінько сюди. Знову гримнув постріл, і над чагарником знявся димок. З папороті вискочив чоловік в очеретяному брилі, з куцою гвинтівкою, яка вилискувала проти сонця. Уздрівши негра, він приклякнув, звів рушницю й прицілився. Але тубілець помітив його, рвучко стрибнув уперед і вихилясом побіг далі. Дзвінко ляснув постріл і двічі відлунивсь од щільної стіни джунглів.
Утікач неначе спіткнувся, присів і сперсь руками об землю.
— Влучив, харцизяка! — обурено шепнув Павел і нервово закусив губу, неначе куля поцілила його самого.
Але негр ту мить спритно стрибнув уперед і, не розгинаючись, помчав далі, мов на крилах.
— Утік дикун! — з неприхованим жалем просичав Альварес. — Мабуть, куля тільки подряпала його.
— Що їм від нього треба? — зітхнув Павел. — Чого цькують людину?
Спересердя змахнувши рукою, він дочекавсь, доки Домбо, який сховався за стовбуром баобаба, глянув у його бік, і покликав хлопчика до себе. Малий прибіг, залишивши бика під деревом.
— Треба допомогти цьому бідоласі! — тремтячим голосом промовив географ. — Пропоную взяти його під наш захист!
Однак Альварес заперечив.
— Таке скажете, сер! — англійською мовою буркнув він і невдоволено блимнув каламутними очицями. — Заради якогось паскудного тубільця я ризикуватиму життям!
Його слова неначе линули гасу у вогонь. Балканов люто глянув на Альвареса й вишкіривсь:
— А ви не пхайтеся, куди вас не просить! Для мене і чорна, і біла шкіра мають однакову ціну!
Альварес знітився, нервово смикнув себе за сиву бороду й ще глибше сховався у листя.
— Слухай, Домбо, — звернувсь Павел до негреняти, — перепини цього втікача. Ти знаєш мову племені. Скажи, що ми — добрі білі, хай не лякається нас. Ми хочемо його врятувати!
— Гаразд, гамба!
Павел схопився, став за найближчий стовбур і гукнув Альваресові:
— Рушайте за мною!
— Нікуди я не піду, — спробував опиратись Альварес.
Але Балканов зміряв його нищівним поглядом і наказав вдруге:
— Рушайте за мною! Киньте жарти, Альваресе!
Старий ще вагався, та вгледівши в руці Балканова пістолет, невдоволено засопів, мляво підвівсь і почвалав слідом за ним углиб лісу.
За кілька хвилин, ставши за товстим стовбуром, Павел стежив у продухвини між деревами за тубільцем, який щосили біг навпростець до гаю.
Домбо й досі не виявляв себе. Луснуло ще два постріли. Чоловік у брилі заліг і цілився спокійно й методично. Тубілець розплатався на землі, але хутко схопився й знову закивав п'ятами.
— Намо-намо! (Біжи сюди!) — мовою бігів гучно покликав Домбо.
До смерті переляканий утікач рвучко повернув голову.
— Намо-намо! — ще голосніше гукнув хлопець.
Негр сапав, наче загнаний кінь. Збагнувши, що кличуть з узлісся гаю, він щодуху помчав на голос, перелетів через гущу папороті, зупинився й почав недовірливо наслухати.
Домбо знову озвався з-за баобаба, чоловік, який від утоми тремтів усім тілом, спробував був переплигнути через ярок, але спіткнувсь і' знесилено впав кроків за п'ятдесят від Домба.
Цей час тишу розітнув повий постріл. На голову хлопцеві посипалось підтяте листя. Білий переслідувач метнувсь уперед, тримаючи в руці вінчестер, з якого курився димок. Негреня злякано дременуло до лісу й заволало:
— Гамба! Гамба!
Павел вискочив йому назустріч.
— Не бійся, друже! Постій тут! — заспокоїв він хлопця й кивнув головою на грубе дерево.
Домбо заліг за стовбуром. Балканов, навперебіжки від дерева до дерева, опинивсь на узліссі. Негр лежав у ярку, закинувши голову назад і вирячивши очі. З рота йому точилась кров, збігаючи на неголене підборіддя й шию. Він важко сапав, чорні груди клекотали, мов подертий ковальський міх. Брудний піт обмивав його тіло. У зіницях застиг смертельний жах.
Павел нахилився до нього. Великі сумні очі негра благали пощади. Вони ніби промовляли: «Не вбивай! Пожалій!» Балканов покликав Домба, але хлопець погнався за биком, який від пострілів скапцанів і порвав налигач.