Тубілець тіпавсь і намагався глипнути повітря. На в'язах йому напружено пульсувала набрякла жила. Це був високий літній чоловік, захарчований і миршавий, але з міцними вузлуватими м'язами.
Альварес, похмурий та обурений, нервово бгаючи рукою сиву мичку бороди, мовчки виглядав із своєї схованки. Його страшенно тривожив скандал, що мав незабаром спалахнути. А коли Павел підніс утікачеві води у нікельованому кухлику, Альварес аж затіпавсь і закусив губу.
Тим часом підійшла людина в брилі, яка переслідувала негра. Це був середній на зріст бородатий фермер з чималою чорною гузвою на щоці й з розчавленим, певно, від удару, вухом. Помітивши географа, який чекав на нього, спершись на карабін, переслідувач нерішуче зупинивсь.
— Ви не бачили, куди побіг негритос? — здаля запитав він добірною португальською мовою.
— Тут він, — спокійно відповів Павел, але рука його міцно стискала цівку карабіна.
— Утікає, сатана! — загрозливо сіпнув головою плантатор і озирнувсь довкола. — Не хоче працювати! Чорна горила!
— А чому він утікає? — поспитав Павел.
— Бачте, незадоволений! Жере, як та свинюка, і все йому мало. Не настачиш! Я й так витрачаюсь. А йому давай та давай! Він договір підписав! — злісно скривив уста плантатор, підходячи ближче. — Крім того, я дав йому цілу пригорщу намиста!
— Про який це ви договір балакаєте? Людина, мабуть, і розписатись не вміє!
— А вам до того яке діло, приятелю? — підвищив голос незнайомець. — Він палець приклав! Уперше чуєте? Протягом п'яти років оця тварюка — моя власність, і я можу робити з ним усе, що мені заманеться. Така умова!
— Навіть убити маєте право? — зневажливо оскаливсь Павел.
— Так, навіть убити, мов шолудивого пса! — прогарчав плантатор. Цю мить він раптом уздрів утікача й, заскреготавши зубами, націлився вінчестеркою, але Балканов управно нахилив цівку додолу, і куля вп'ялась у землю.
— Цього бідолаху я беру під свій захист! — затремтів усім тілом Павел, киваючи на переслідуваного. — Я не дозволю вам застрелити його!
Плантатор люто смикнув зброю на себе, і а коли цівка Павлового пістолета тицьнулась йому в черево, він зів'яв і випустив з рук вінчестерку. Альварес тим часом підвівся й підступив ближче, але географ так люто блимнув на нього, що той аж закляк на місці.
— Мене послав сюди уряд з науковою метою! — проказав Балканов, повільно, карбуючи кожне слово. — Цю людину я беру з собою.
Плантатор дививсь на нього, не кліпаючи. Від переляку йому немов заціпило, його постать поряд з високим і кремезним географом раптом стала малесенькою й нужденною.
Павел повагом розстебнув торбу, витяг звідти фальшивий пашпорт і тицьнув під самий ніс фермерові, але той навіть не наважився глянути туди. Балканов нахилився, підняв рушницю й подав плантаторові. І лише коли той відійшов на чималу відстань, Павел застромив свій пістолет у кобуру.
Тубілець, мов убитий, і досі лежав у ярку, неспроможний навіть поворухнутись. Пташине пір'я, що увінчувало йому голову, порозсипалось. Павел завважив, що коли плантатор почвалав геть, цей бідолаха розплющив очі й провів його довгим поглядом, у якому світились і ненависть, і презирство.
Домбо тим часом притяг бика. Він наздогнав Корі аж на узліссі. Тварина подалася назад до своїх колишніх господарів.
— Альваресе, тримай налигач! — звелів Павел португальцеві й, трохи лагідніше, кинув малому: — Ходімо зі мною.
Старий, не хапаючись, підвівся й почалапав до бика.
Домбо не зводив очей із суворого, напруженого Павлового обличчя, ніби намагавсь розгадати його думки. Балканов озвавсь не відразу:
— Ти знаєш мови тутешніх племен. Усі вони розмовляють близькими діалектами. Побалакай з цим чоловіком. Поспитай його, з якого він селища й чи знає дорогу до річки Кубангу.
— Добре, гамба! — охоче відгукнувся хлопець. — Буду поспитай усе!
Та не встиг він підступити ближче й «промовити слово, як тубілець схопився, сперсь на лікті, витяг в'язи й утупив погляд у малого. Павел помітив, як обличчя йому проясніло й пом'якшало, очі наллялися вологою, брови наче зламались, а товсті губи затремтіли: «Домбо, тамо-тамо!..» Потім тубілець тихо скрикнув, почав бити себе по голих колінах, торочачи слово «тамо-тамо», й по його темно-шоколадових щоках побігли великі сльози.
Першу мить Домбо дивився на все це, немов уві сні. Він зупинився, здивовано блимнув на старого негра, тоді перевів погляд на географа й нерішуче підступив до незнайомого. Та коли старий заговорив щось його рідною мовою й заголосив, ляскаючи себе долонями, Домбо кинувся до нього, вчепився йому на шию й собі заплакав.