Павел тільки засміявся й дружньо поплескав старого по плечу. Він навіть не помітив, коли Домбо встиг принести свою марімбу. Під звуки марімби тубільці заходились танцювати якийсь новий танок. Вони немов наскіпувались на Гонгору й загрозливо вимахували руками. Очевидно, то був танок на честь перемоги.
Павел сидів і дививсь, але думки його снувалися далеко-далеко звідси. Він міркував, скільки їм ще лишилося йти до країни гаубау. Мабуть, доведеться мандрувати добрий місяць. Тож баритися ніколи…
Сонце хилилося на спадень. Павел дістав годинник. Блимнувши підозріливо на химерну річ, Камбела одним стрибком опинився за найближчим стовбуром. Домбо, який вже не раз бачив годинники, голосно зареготав і покликав батька, але старий не хотів повертатись. Аби якось переконати свого тамо-тамо, що «живий горішок» нічого лихого йому не заподіє, хлопець підійшов до географа, клякнув і поторкав годинник. А Павлові пояснив:
— Тамо-тамо дуже стара, гамба. Він досі не дививсь годинник.
Балкаяов сказав Домбові, аби привів батька. Хлопець пішов, довго щось пояснював старому, показував рукою на сонце й плескав себе по набедреникові. Нарешті Камбела, здається, набравсь хоробрості й обережно підступив ближче. Хоч він уже й знав, що «живий горішок» показує шлях сонця, але ввесь тремтів од страху. Кінець кінцем таки зважився заглянути географові в руку. Постояв так мить, стежачи очима за маленькою стрілкою, яка, сіпаючись, мов язичок гадюки, малювала коло. Потім сказав:
— Живий горішок — бум-бум!
Що мало означати: годинник може вибухнути і вбити його.
Павел довго й докладно пояснював Камбелі устрій годинника та його значення, старий уважно слухав, ствердно киваючи головою, але наприкінці знизав плечима: нічого не второпав.
Перш ніж вирушити далі, Павел раптом згадав за шкіряну торбинку Гонгори, з якою той страшенно носився й беріг, мов ока в лобі. Павел відчепив її з шиї вбитого й висипав уміст на пісок. Там виявивсь різний дріб'язок: кістяна люлечка з ініціалами, кілька дрібненьких перлинок, лупа, стара запальничка, гільза від патрона та ще фото якоїсь смуглявки з нерозбірливим надписом на звороті.
Найкоштовнішою річчю була табакерка із слонової кістки. На внутрішній стінці її Павел помітив тоненькі світлі рисочки. Глянувши крізь лупу, він мало не остовпів: на табакерці вималювались чіткі обриси карти з узбережжям, портами, річками, горами та населеними пунктами цієї країни. Десь поза річкою Кубангу зміїлася стежинка, що перетинала велике селище. Карту, певно, робив досвідчений картограф, який дотримувався точних масштабів. Землю гаубау окреслювала грубша лінія, місце діамантових копалень було позначене ледь помітними хрестиками… Ти бач, а на перший погляд ніби така собі звичайнісінька табакерка!
Хоч як пильно обстежив Павел кожен квадратний сантиметр табакерки, однак крім двох літер «Г. Г.» нічого не побачив. Певно, то були ініціали Гонгори.
«Таки й справді не з порожніми руками вирушив у дорогу цей розбишака! — подумав собі Павел. — Точна карта, навіть стежини зазначено!.. Десь мав намір обеззброїти нас, перебити й пограбувати. А тоді дістатися до рудників, помститись моєму батькові, найняти носіїв і повернутися до Європи мільйонером. Справжній негідник!»
Ця табакерка знайшлася саме вчас! Компас і точна карта в чужій країні — то для географа неабиякий скарб!
Сімоне Альварес-Гонгора, певно, вже перетравлювався в шлунках у гієн, коли Павел раптом знову згадав про нього. То сталося за п'ять днів. Чотири ночі Павел спав спокійно.
Мандрівники неначе стягли з себе якесь паскудне смердюче дрантя. Вже не доводилося їм увесь час бути насторожі й пантрувати кожен рух свого непевного супутника. За п'ять діб у дорозі з двома щирими, чесними й вірними людьми Павел таки добряче відпочив і тілом, і душею.
Навіть Домбо помітив, як змінився його гамба. Тепер Павел уже не був похмурий та мовчазний — часом він навіть мугикав собі під ніс якусь пісеньку. Давно хлопець не бачив свого гамбу в такому чудовому настрої.
— Гамба зараз видужуй? — спитало одного разу негреня, але Балканов збагнув, що воно не про те хотіло дізнатись, та не зуміло добрати слів.
— Видужав, друже, видужав! Тепер нам легше йдеться!
Домбо лишився вдоволений, засміявся й з радощів потерся Павлові об лікоть. Ця прихильність і довіра чорного хлоп'яти завжди розчулювала географа. Негри виявилися щирі й прості в стосунках. Вони не вміли прикидатись. Тож на їхню дружбу можна було покластися цілком…
Мандрівники йшли рівним, як стіл, плато савани. Трава, висока та густа, гойдалась над рогами в Корі, мов незайманий ліс, що починає жовкнути й мерхнути на сонці. Повівав гарячий вітерець. Подекуди над бляклим степом здіймались догори зелені крони баобабів.