— Я прийшов з-від моря, — відповів Павел. — З-від того моря, куди світило ховається. Моя країна дуже далеко!
— Розумію, — хитнув головою вождь. — Біла людина прибула з острова, що в морі.
Павел заходивсь пояснювати, мовляв, його батьківщина лежить не на острові, але вождь не погодився. На його думку, всі білі приходять з острова. Дехто серед старих людей племені замолоду бував на березі великої води, дехто навіть вирушав у море, але жодній пірозі не таланило допливти до «острова білих». Багато людей попливло, а й досі ніхто не повернувсь. Кажуть, злі духи бунтують воду, й піроги потопають разом з веслярами.
— Що роблять з нашими людьми у країні білих? — трохи згодом поспитав Бенгас.
— У моїй країні немає негрів, — відповів Павел.
Вождь замислився, дістав люльку й вистукав її об вінце попільнички. Невідомо чому, радники недовірливо перезирнулись. Дівчатка чемненько слухали розмову старших.
— А куди ж тоді дівають чорних людей? — здивовано звів брови Бенгас. — Щоліта білі виловлюють багато негрів і вивозять кудись вогненними пірогами. І ті вже ніколи не повертаються назад.
Павел збагнув: мова йде про работоргівців. Їхня поява завжди викликала жах у негрів. Работоргівці навіть підкупали деяких тубільців, і ті постачали їм «індійські монети», як називали чорних рабів. У цей період племена бувають дуже збуджені й пильно стережуть свої кордони.
— Ті білі живуть в іншій країні, — пояснив географ. — Я не належу до їхнього племені.
— Наш гість — з племені добрих білих? — запитав Бенгас і широко розплющеними очима втупивсь у Балканова.
— Так, — кивнув головою той.
Вождь підвівся. Він був дуже схвильований. Очі йому горіли.
— Хіба є добрі білі й лихі білі? — нарешті спитав Бенгас, неначе востаннє хотів пересвідчитись у тому, що почули його вуха.
Балканов ствердно хитнув головою. Вождь скинув з кисті наруччя сили й високо підніс його над головою, очевидно, задоволений відповіддю. Він пожвавішав і хутенько переклав зміст розмови радникам. Ті спочатку слухали, затамувавши подих, а коли вождь усе переказав, у хатині знявся радісний гамір. Всі посхоплювалися з місць і заходилися скандувати якесь слово, похитуючись у такт. Скориставшися з хорошого настрою присутніх, Павел поспитав у Бенгаса:
— А чи допоможе вождь білій людині?
— Для білої людини все буде зроблено! — ствердно хитнув головою Бенгас і знову підніс угору наруччя сили.
— Біля джерельця залишився Камбела. Він — Домбів тамо-тамо.
Вождь перебив його:
— Старий тут!
І на підтвердження тричі засурмив у ріг. До хатини вскочив парубок і підняв ліве коліно. Бенгас мовив йому щось і кивнув рукою на двері. Парубок зник, і трохи згодом у двері, низько схилившись, увійшов Камбела. Павел з подиву аж рота роззявив, а Домбо зустрів свого тамо-тамо радісним вереском.
Камбела був добре обізнаний із звичаями племені. Зупинившись біля дверей, він торкнувся чолом списа, підігнув ліву ногу й тричі ляснув себе долонею по коліні. Вождь підвівсь йому назустріч і потер своїм наруччям по неголеній бороді Камбели. Потім показав йому, де сісти. Камбела сів і вкинув у рот бетелеву жуйку. Домбо підсунувсь, лагідно погладив йому коліно й пригорнувся до старого.
Розмова про добрих та лихих білих тривала ще довгенько. Нарешті Павел поскарживсь на втому й спитав Бенгаса, чи знайдеться в селищі місце, де б можна було заночувати. Хитнувши ствердно головою, вождь засурмив у ріг. Миттю з'явився той самий парубок, що привів Камбелу. Вождь подав географові знак іти з хлопцем.
Кроків за сто від «палацу» вони зупинились перед якоюсь хатиною. Хатина була зовсім порожня. Тільки біля входу жевріло вогнище й стояла озброєна сторожа. Павел був приємно вражений: у хатинці, дбайливо складені, лежали всі його речі.
Камбелу з Домбом улаштували на ніч у сусідній хижі.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Перша ніч у тубільній хатині. Смерть Корі. Біла людина підпалює землю. Нові вісті про старого революціонера. Португальці напосідають. Бій на узліссі. Мурахи-доменники. Пісня Кабанги. Маванда
Павел уже засинав, як раптом стрепенувся від тихого свисту й підозрілого шепотіння. Він квапливо намацав пістолет у кобурі, але скільки не наслухав, ніщо більше не порушило нічної тиші. Тільки з пальмового лісу подеколи лунало скрекотання папуг. Вогнище за дверима згасло.
Балканов знову ліг, але вирішив пильнувати, тримаючи напоготові зброю. Він дослухався ще кілька хвилин — проте нічого підозрілого не почув. Підклавши пістолет під голови, нарешті заспокоївсь, та вже розбуркався й не міг заснути. Чомусь перед очі йому зринали картини останніх подій: напад тубільців, полон, звільнення. Життя його висіло на волосинці. Коли б він тоді вбив антилопу, то тепер валявся б поряд з Домбом десь у джунглях, протятий сотнями отруйних стріл. І знову пішов би поневірятися світом Камбела, вдруге, і цього разу вже назавжди, втративши єдинака-сина. Та й старий Балкан не діждався б вістей з вільної батьківщини… Однак усе закінчилось якнайкраще.