У селищі заголосили жінки, лементували діти, сумно й тягучо вили пси, мекали кози, кудкудакали кури.
За кілька хвилин усе плем'я піднялось на гвалт. На лисому зеленому пагорбі стояв вождь і сурмив у бойовий ріг. Його мужня постать чітко вимальовувалась на темному тлі пальмового лісу.
З вождевої хатини вибігла Маванда. Вітер маяв її чорні, мов дьоготь, коси. Спочатку вона метнулась до громадської чоловічої хатини, але, помітивши географа, повернула до нього.
— Добра біла людино! — ще здалеку сумним голосом вигукнула дівчина. — В тебе є вогненний лук! Допоможи племені!
Добігши, вона, за звичаєм, торкнулася пальцями землі й, важко дихаючи, втупилась у Павлове обличчя. Її великі чорні очі палали тривогою.
— Прожени лихих білих людей, великий чаклуне! — заламуючи пальці, благала вона. В голосі її бриніли сльози.
Павел стояв, спершись на карабін. У серці йому скипала буря гніву й ненависті. Рука міцно стискала зброю. Коли дівчина змовкла, Павел підвів очі й зустрівся з її розпачливим поглядом. Зляканими Мавандиними очима немов дивилося цю мить усе плем'я. Павлові забракло сили промовити бодай слово. Він лише перекинув патронташ через плече й швидко покрокував до пагорба.
— Добрий білий! Добрий білий! — чув він услід собі радісний вигук дівчини.
Навколо вождя зібравсь чималий гурт воїнів. Тубільці щось збуджено вигукували й вимахували списами. Коли між кокосовими пальмами з'явився Павел, натовп, ніби за наказом, розділився навпіл і дав йому пройти до Бенгаса. Цієї ж хвилини підбігла й Маванда. Вона стала перед батьком, підняла вгору спис, торкнулась ним чола й заходилася щось голосно промовляти. Натовп слухав, затамувавши подих, а коли дівчина замовкла, всі повернулися до Павла й дружний вигук розітнув повітря. Балканов схвильовано обвів поглядом знайомі обличчя. Вони світилися радістю: біла людина битиметься на їхньому боці!
Чекали цілий день, але ворог не з'являвся.
Надвечір з густого чагарника виринула якась постать. У руках вона тримала довгого списа з двома лев'ячими хвостами. Бенгас і Павел залягли на командному місці — у двох рівчачках на самісінькому вершечку горба. Дерева тут вирубано просікою, й тому добре видно вперед. Перед очима відкривалась уся долина, переділена навпіл вузенькою стежиною. Певно, не раз і не двічі пантрував отут Бенгас, тривожно вдивляючись у долину. Іншої дороги до селища не було. Праворуч і ліворуч стіною здіймалось високе непрохідне бескеття. Білі завойовники завжди приходили цією долиною, яку Бенгас називав «Слонячою».
У чагарях та густій папороті ще й досі чаїлись воїни племені: чоловіки, жінки та підлітки. Тільки діди з бабами, породіллі та малі діти ховались у банановому лісі.
Незнайомий тубілець, якого щойно помітили, виявивсь посланцем сусіднього племені.
— Білі прийшли у Долину носорогів! — схрестивши на грудях спис і стрілу, доповів він. — Потім ступили на Слонячу стежину і вже йдуть сюди.
Негр приклякнув. Голобородий вид його ввесь поснувався зморшками, а десь серед цього лабіринта визирали малесенькі карі оченята.
Смокнувши з бамбукової люльки, Бенгас подумав і запитав:
— Що каже вождь вашого племені?
— Вождь каже: білошкірі шукають землю для обробітку. Як тільки знайдуть, негайно загарбають її, а плем'я зженуть з місця. Землі нашого племені вони вже обдивились і тепер посунули сюди…
— Є в них вогненні луки? — перебив його Бенгас.
— Анай аді! (Є два!) Білошкірих ведуть сюди люди, вигнані з племені Бенгаса…
Вождь схопився розлютований, очі йому хижо спалахнули, люлька випала з рота. Обличчя зсудомилось дикою ненавистю, вуста скривились.
— Що то за люди? — втрутився Павел.
— Мотоко! (Нелюди!) — крізь зуби процідив Бенгас. — То злодії та ледацюги. Не працювали, тільки й стерегли, аби щось поцупити з громадської комори. За те ми їх і вигнали!
Гнівно засопівши, він заплющив очі й стояв так якусь хвилю. Мабуть, шкодував, що замість вигнати не Присудив цим харцизякам по отруйній стрілі в серце. Тоді б не приводили ворогів на землю свого племені. Але вже пізно щось змінити.
— Двома вогненними луками, — схиливши голову, буркнув Бенгас, — білошкірі вороги нас переможуть!
Похмуре обличчя вождя спотворила мука. Лихий час настав для племені. Вождь поволі звівсь на ноги, смутними очима обвів селище, подививсь на посланця сусіднього племені й утупивсь у географа.
— Чи допоможе нам біла людина? — запитав він нарешті, облизавши порепані губи.
— В них лише два вогненних луки? — для більшої певності перепитав Павел. — Може, більше? Хто бачив білошкірих ворогів?