Сморід — то захисна зброя рослини.
На великих розлогих деревах птахи-ткачі спорудили солом'яну стріху. Під цим спільним дахом кожна пара «ткачів» виткала собі кубелечко у вигляді торбинки з продухвинкою. Велика стріха під вагою багатьох гнізд аж попрогиналася й загрожувала впасти. Коли таке пташине селище падає, «ткачі» зводять собі нове.
Пташки пінк-пінк попришивали свої гнізда до гілочок і листя мімози. Птах-гувернер уквітчував навколишні кущі різноколірними жуками, метеликами та іншою комашнею, а кубелечко собі виплів з «бушменської трави».
Здавалось, природа навмисне розкриває перед ученим усю свою розмаїтість. Строкаті метелики, дивовижні комахи, пташки великі та маленькі, плазуни й рослини, рослини… Але поряд з красою вона ховала й багато неприємних несподіванок. Через те географ у одній руці тримав олівець, а другою стискав набиту рушницю…
Капоко нахиливсь і хитнув списом.
— Бама ой бама! — пошепки попередив він.
— Бама ой бама! — переказали мисливці заднім.
— Капоко знайшов віск, — пояснив Домбо. — Віск — добрий товар. Білі охоче купуй віск і дорого плати!
— Про який це віск ти торочиш? — здивовано глянув на нього Павел. — Ми шукаємо носорога!
Домбо знизав плечима. Тим часом Капоко, застигши, пантрував, а мисливці поховалися за кущі, які по-тамтешньому називались галунгоалті — граціозна пальмочка. Географ і собі зіщулився за кущем. На кущі всілась рябенька пташка й весело затьохкала. Капоко трохи підвівся. Пташка змахнула крилами й полетіла вперед. Капоко побіг за нею. Інші мисливці не відставали від нього.
Домбо з Павлом обережно рушили слідом за ними, й хлопчина дорогою розповідав про пташку-навідницю. Вона багато разів рятувала тубільців од голодної смерті. Розшукавши кубло диких бджіл, ця пташка летить до людей, весело цвірінчить і веде їх у ліс за собою.
— Ти ба, яка розумаха! — захоплено хитнув головою географ. — Аж не віриться, що це правда!
— Ой гамба! — обурився юнак.
Вони вийшли на узлісся. Кора на деревах була обпалена. Сумно стирчало в повітрі мертве гілляччя. Далі відкривалась рівна галявина, вкрита густим килимом свіжої трави та квітів, оточена з усіх боків бамбуком, акацією та високими вічнозеленими деревами кола, з чиїх плодів тубільці виготовляють наркотичну жуйку.
Раптом Капоко впав долілиць і тихенько свиснув.
— Десь поблизу є рі! — таємничо шепнув Павлові Нгвуно.
Молоді мисливці причаїлися за стовбурами. Павел шугнув у густу деревовидну папороть. До нього підповз Домбо.
— Рі — страшно! — попередив Домбо свого друга.
— Не бійся! — махнув рукою Павел. — Вогненний лук страшніший за рі!
— Рі дуже добре чує чужий дух!
— Зате він короткозорий! — відповів Павел.
Можливо, вони б «лякали» одне одного й довше, коли це раптом помітили, що акації на узліссі гойднуло, мов дужим вітром. «Рі» вже сунув на галявину. Вісім стріл аж бриніли на туго напнених тятивах, вісім міцних чорних долонь до терпу стискали грізні асагеї, вісім пар очей утупилось в одну точку.
— Рі онда! (Носорог виходить!) — тихо попередив хтось.
— Рі онда! — повторив Нгвуно.
Але раптом усі здивовано перезирнулись.
Вони впізнавали тварин з характерного шуму та кроків. Цього разу трапилась помилка.
З-від дерева, де заліг Капоко, пролунав пташиний щебіт.
— Гумба-гумба! — вуста в уста полинула тривожна звістка.
Домбо ледве встиг нагадати географові, що таке «гумба-гумба», — як над віттям здійнявся довгий хобот і зламав соковитий вершечок динного дерева.
Над лісом запала мертва тиша. Негри поклякли з напненими луками в руках. Обличчя їм неначе скам'яніли. Глухо лущало сухе галуззя, під ноги велетневі джунглів із тріском падали повалені дерева.
Слон водив довжелезним хоботом на усі боки й зривав з акацій зелене пагіння. Незабаром він з'явивсь на узліссі — великий, вгодований, вкритий темно-бурою бронею. Потупцявши трохи край галявини, обкидав собі спину сухим листям та порохом, махнув вухами й вайлувато погупав уперед. Просто на мисливців.
Капоко поступивсь йому дорогою, непомітно переповзши під сусіднє дерево. Інші мисливці пошились у хащі. Тільки Павел не ворухнувся з місця, а пильно стежив за кожним кроком тварини й ціливсь їй у плескатий лоб. А Домбо, коли слон вийшов на галявину, зблід, затремтів і поплазував до хлібного дерева.