Мандрівники вирушали в дорогу раннього ранку. Павел поспішав дістатися до першого-ліпшого тубільного селища, сподіваючись там дізнатись бодай дещицю про старого Балкана.
На карті Сімоне Альвареса поблизу не було позначено жодного населеного пункту. До найближчого з них лишалось ліг із п'ять важкої, виснажливої путі. Попереду чекало ще кілька гірських перевалів, укритих густими джунглями.
Спека та задуха тропічного лісу швидко виснажували людей, і перепочинки ставали педалі частіші й триваліші.
До мети лишилося ще днів десять. За кожною лігою дороги Павел чимраз дужче збуджувавсь, квапив носіїв, палаючи бажанням чимшвидше дістатись до країни, де знайшла пришиб ота таємнича біла людина з тубільних переказів. Однак носії щось не дуже хапались уперед. Вони сердито перегукувалися, неначе ось-ось ізчепляться навкулачки. Лія хрипким голосом тяг якусь безкінечну пісню. Тільки Домбо з Камбелою пленталися слідом за географом і про щось таємничо перешіптувались.
На одному повороті Домбо наздогнав Балканова:
— Гамба, коли ми приходити в країну гаубау?
— За десять днів, — одказав Павел.
— Десять? — перепитав Домбо. — А потім куди пітимемо?
— Підемо знову на берег Великої води. Там нас чекатиме блакитна пірога Матросова.
Павел сподівався, що хлопчик, як завжди, заходиться розпитувати про все довго й докладно, але той замовк. Та пройшовши деяку відстань, Павел озирнувся на хлопця. Обличчя в того було сумне, чоло насуплене, очі дивились під ноги, спідня губа відкопилилась.
— Ти чом це, друже, зажурився? — спитав географ.
— Коли приходитимем до Великої води, Домбо й тамо-тамо не треба будуть гамбі! Наш господар поїхатиме на своє плем'я. Він буде продати нас лихим білим людям. Лихі білі вбиватимуть мого тамо-тамо!
Павел здивовано втупивсь у хлопчика.
Тільки тепер він збагнув причину отого таємничого перешіптування! Камбела, певно ж, докладно розповів синові про тяжке життя тубільців на плантаціях, про гумовий канчук, попруги від якого й досі не посходили йому з пліч. Коли Бенгасові люди повернуться до свого племені, їм двом доведеться блукати джунглями та саванами, як тим самітним гну. Якщо ж вони дійдуть до Великої води, то там біла людина продасть їх португальцям. Коли вони похлянуть і вже не зможуть працювати, португальці повбивають їх «вогненними луками» або ж потоплять у морі… Такі думки ввесь час ятрили серце старому Камбелі. Він утратив сон, апетит і впав у розпач.
Домбо щиросердно розповів географові все.
— Цього ніколи не буде! — схвильовано вигукнув Павел і пригорнув до себе хлопчика. Потім глянув йому у вічі: — Ти віриш моїм словам?
— Гамба ніколи не дурить, — погодилось негреня.
— Тоді ж бо слухай, що я казатиму. Коли повернемось до Великої води, Домбо та Камбела поїдуть зі мною. Ми разом сядемо на вогненну пірогу й подамося у мою країну!
Очі хлопчика спалахнули радістю.
— Гамба забирай Домбо і тамо-тамо? — перепитав він, не вірячи власним вухам.
— Звичайно ж, друже! — зупинивсь Павел і ще міцніше пригорнув малого до себе. — Я од вас ніколи не відступлюсь! І не продам!
Домбо похопився до батька й, радісно вигукуючи та вимахуючи руками, переказав йому розмову з географом. Старий негр, за звичаєм племені Бенгаса, врочисто нахилився, торкнувсь пальцями землі і, вже по-своєму, поплескав себе по колінцях та притис обидві руки до серця. Зморшки на його виду розтяглись у щасливу усмішку.
Дерева помітно зрідли. Між стовбурами заяскріла осяяна сонцем зелена галявина. Десь далеко гупав бубон.
Прискоривши ходу, Павел одхилив ліанову завісу, й перед його очима відкрилась улоговина, захищена з усіх боків високими гірськими схилами та пальмовими лісами.
Серед улоговини здіймався острівцем гайок плакучих верб. Їхні сріблясті крони здавались величезними кулями на тонких ніжках.
Від самого ранку подорожніх снадила страшенна спрага. В шкіряних міхах ще лишилося зо дві пригорщі кукурудзяного зерна, скількись коржиків печеного таро та шматок-другий в'яленого м'яса, але водяні бурдюки геть позсихались, аж пошкарубли.
Отже, вздрівши вербовий гай, негри з радощів заверещали:
— Бааа! Бааа! (Вода! Вода!)
Покидавши ноші сторч, вони зграєю голодних шакалів дременули до джерела. Домбо й собі почукикав за ними, але Павел сіпнув його за руку й сердито гримнув: