Лишалося ще днів дев'ять подорожування, і всі географові думки витали там, у країні гаубау. Вчорашній дерев'яний бубон більше не обзивавсь. Ніде поблизу не було ані халупи, не здіймавсь у небо сизий димок. Долина була тиха та безлюдна.
Раптом Павел зачув лущання сухого хмизу. Хтось потурбував кущі. А вітру не було і в помині. Сріблясті коси верб звисали нерухомо, наче намальовані. Павел напружив зір. Над папороттю майнуло кілька барвистих пір'їн. Потім одна біля одної з'явилось три великі пташині голови. Павел затамував подих. «Птах із трьома головами? Що за чортовиння! — подумав він. — Чи я, бува, не сплю?» І все таки між мережаним листям зеленої папороті видно пташине пір'я ще й дзьоби. Зненацька над кущем з'явилась голова тубільця. Обличчя в нього було геть поцяцьковане рисочками та кружальцями.
Зробивши крок уперед, негр втупив у Балканова свої чорні примружені очі. «Розвідник»! — збагнув Павел. — Мабуть, уже давно нас помітив! А тепер придивляється, щоб доповісти вождеві».
На те воно й вийшло. Тубілець постояв, постояв та й накивав п'ятами.
Але трохи згодом на тому самому місці з'явилося вже двоє. Павел якраз грів воду на спиртівці. Він зразу ж постеріг «гостей», але удавав ніби нічого не бачить. Носії поснули. Тільки Нгвуно, як і раніше сидів, обхопивши коліна, та й то спиною до розвідників. Тубільці просувались несміливо, проте зупинились у кущах не далі як за два кроки від географа. В руках кожен тримав по луку, але стріл із сагайдаків не виймали.
Павел поклав пістолет на траву, дістав з кишені дві червоних кістяних гребіночки й пішов простісінько на тубільців, на мигах запрошуючи їх прийняти подарунки. Ті від несподіванки аж сахнулися й злякано перезирнулись. Але, певно, зметикувавши, що від таких коштовностей відмовлятись не варто, швидко похапали гребінці й, радісно щось вигукуючи, чимдуж побігли геть.
Почувши незнайомі голоси, Домбо вилетів з очеретів і дременув до намету.
— Що то за бамо? — спитав географ.
— Домбо не бач ніяких бамо! — знизав плечима хлопчик.
Павел кивнув на двох тубільців, що вже встигли добігти до лісу, й вирішив пожартувати:
— Вони хотіли мене вбивати!
— Вбити гамбу! — злякано розчепірив руки Домбо й аж з виду змінивсь.
Цю мить на узлісся сипонула ціла юрба тубільців. Вони крокували поволі й урочисто. Лунко вигупував дерев'яний бубон, вищала сопілка, бринькала марімба. Коли юрба наблизилась до табору, наперед вийшли вже знайомі чоловіки з червоними гребінцями у волоссі. В інших зачіски були оздоблені барвистим пір'ям та трьома пташиними головами на шкіряному кибалику. Кожен тримав у руці великий кокосовий горіх та сніпок цукрової тростини.
Двоє з гребінцями, підступивши до Павла, поклали на траву горіхи й тростину. Очевидно, звичаї племені не дозволяли брати подарунків, не даючи нічого навзамін. Віддавши Павлові «платню», вони мовчки посідали на траву й усміхнулись. Решта тубільців теж повмощалася хто де. Аж тепер Павел уважно роздививсь їхні оздоби. Шкіряні кибалики, змащені густим бджолиним медом, притрушеним зверху товченим дерев'яним вугіллям, незабаром сповнили повітря пахощами лісового зілля, медвяних квітів і головешок з ватри.
Тубільцям, очевидно, вперше доводилося бачити білу людину, й вони зацікавлено роздивлялись кожну її річ. Алюмінієва ложечка, кухоль, ніж, пістолет, чоботи — все було їм дивне. Тубільцям страшенно кортіло помацати оті речі руками, але жоден не наважився. Найбільше враження на них справив карабін. Вони довго показували на нього пальцями й жваво перемовлялися між собою.
Домбо спробував побалакати з ними, однак ніхто не розумів мови ні бігів, ні мопів. Тільки один тубілець із кам'яною сокирою в руках завчив три слова й увесь час торочив, показуючи кудись удалину: «Мулонго аліго!» («Фортеця в скелях!») Домбо не второпав, що той тубілець хотів цим сказати.
Павел узяв у тубільця сокиру, навзамін подарувавши сталеву, гостру й замашну. Негр страшенно зрадів. Іншим Павел дав по кольоровій стрічці та цвяху. Вони добру годину милувались барвистою тканкою та металевими паличками. Нарешті вирішили зміцнити дружні стосунки з білою людиною. Кожен видер з голови по волосині, потім їх зв'язали пучком і піднесли географові. Натомість Павел вискуб ціле пасмо зі своєї чуприни. На очах йому від болю виступили сльози. Тубільці швидко розподілили волосини між собою.
Повертаючись додому, вони гучно й радісно галасували. Так закінчилася зустріч із тубільцями незнайомого племені.
Незабаром бурдюки були вщерть повні води. «Подаровані» горіхи та тростину складено в кошики. Носії побрали вантажі. Лише Нгвуно розпачливо сидів осторонь, смутний і пригнічений, його ношу Капоко розподілив серед решти хлопців. Павел наказав повернути Нгвунові його клунок, але Капоко не погодився. Він люто блимнув на винного, вишкірився й похопивсь уперед. Нгвуно сидів, наче побитий собака, не знаючи що робити, куди податись. Коли гурт проминув балку, мін звівся й назирці поплентавсь услід…