За якихось дві години експедиція опинилась у підошві стрімкої рудуватої скелі зі схожою на круглу фортецю вершиною. Очевидно, зовнішні стіни цієї «башти» були з твердої породи, заповнені зсередини вапняком. Вапняк, який із часом розчинявся й вивітрювавсь, утворив виямок, схожий на вулканічний кратер. Дощі наповнили його вщерть водою, й зі скелі струмували гомінкі водоскиди, над якими грала веселка.
Павел аж тепер здогадався, про яку «фортецю в скелях» торочив той тубілець. Оце ж і є та сама «Мулонго аліго». Вона й справді була казково гарна. Стрічки водоскидів розбивались унизу на міріади бризок, і від фантастичної веселки несила було одвести очі.
Пропустивши носіїв уперед, Павел сів на колоду й довго милувався чарівним видовищем. Потім за допомогою компаса точно визначив координати скелі й зробив докладний опис місцини. Кожне таке явище природи він заносив на карту і описував у щоденнику. Це було цікаво не тільки йому, як географові, не лише вченим усього світу, але й мільйонам шанувальників краси.
«Можливо, не швидко проляже тут путь іншого вченого, — думав собі Павел. — Тому цей пам'ятник природи має знайти своє місце на карті. Кожен учений-мандрівник повинен заповнювати карту до найменших дрібничок і так збагачувати науку географію. НЯ цьому континенті ще й досі лишається чимало «білих плям»…
Тим часом носії похопились далеко вперед, і Павлові добру годину довелося йти прискореним кроком, щоб наздогнати їх.
За перевалом мандрівники побачили іншу казкову картину: довгастий лужок, геть поцяткований квітами. Згори здавалося, ніби моріжок вистелений м'яким вишнево-червоним оксамитом.
Камбела загнав спис у землю. Сонце стояло над головою, і Павел спочатку не звернув на старого негра уваги. Адже Камбела запеклий ворожбит. Але цього разу тубілець уважно позирав то на тінь, яка почала зникати під списом, то на моріжок. Так минуло кілька хвилин. Павлові вже уривався терпець, але, несподівано глянувши на квіти, він мало не скрикнув з подиву. Червоні пелюстки поступово почали набувати рожевого кольору, далі ще зблідли, стали ясно-жовті, ясно-зелені… Неначе полум'я, що досі горіло в квітці, погасло, й тепер лужок устеляла соковита зелена трава. Побляклі квіточки немов зів'яли й поскручувались. Забрівши в траву, Павел зірвав кілька стеблинок цього дивного «годинника» й поклав у торбу.
Носії рушили далі. Настрій у них помітно піднявся, вони жваво перегукувались, дехто голосно співав, дехто грав на сопілці. Прикрий випадок із Нгвуном був майже забутий. Але прогнаний негр несподівано знову з'явився між чагарів. Зрозумівши, що його помітили, він швидко пошивсь у хащі. Та трохи згодом чорна присадкувата постать промайнула за деревами вдруге. Нгвуно вибравсь на відкриту галявину, зупинився на видноті й погукав хлопців, але жоден не відгукнувсь. Тільки Камбела, затулившись долонею від сонця, довго дививсь у той бік. Нгвуно знову заходився кликати. Капоко насторочив вуха, але не обертавсь. Хлопці не могли подарувати Нгвунові того, що він підняв руку на білу людину, рятівника племені. Вони вважали, що коли б Нгвуно встиг тоді вистрілити в географа, то його отруйна стріла по черзі штрикнула б усіх людей племені. Через те й зневажали Нгвуна.
— Маба Капоко-о-о! — волав Нгвуно. Видно було, що хлопець упав у розпач, і тільки людяність Капока могла його врятувати. Одначе ватажок носіїв не схилявся до поступок. Кожного разу, коли Нгвуно починав горлати, обличчя в Капока хмурніло, губи міцно стулялися, а брови супилися над палаючими гнівом очима.
Нгвуно добре знав суворий норов своїх одноплемінців. Хоч подеколи він досить близько підходив до гурту, але жодного разу не наваживсь наздогнати його й пристати до своїх товаришів. Через те голос йому ставав дедалі сумніший, плачливий і розпачливий.
Очевидно, для Нгвуна не було пощади, й він, мабуть, знав це ще тоді, коли сидів під плакучою вербою, обхопивши руками коліна й утупивши очі в землю. Павел розумів, що на такий ганебний вчинок хлопця штовхнула спрага, й вирішив простити йому, але негри були іншої думки.
«Що стане з оцим бідолахою? — міркував Павел. — Що йому в світі робити? Може, надумається повернутись до племені»?