Ми з Кіт вважалися за Шекспірових учнів. Театр платив йому по чотири шилінги за кожного з нас, але він оддавав їх цілком у наші руки. Як більшість професійних акторів, він був співвласник театру й одержував певну частку прибутків. Якби ми були дорослі, то теж могли б стати пайовиками, сплативши деяку суму грошей, або вважалися б за найманих акторів й одержували щотижневу платню — від п'яти до восьми шилінгів.
Тим часом, маючи на двох вісім шилінгів, ми ледве животіли. Шекспір допоміг нам знайти поблизу театру кімнатку на горищі й порадив, де можна дешево харчуватися. Холодно й голодно було тієї зими в Лондоні; над річкою здіймався туман, що змішувався з кіптявою тисяч коминів. Як я часом нудьгував за солодкуватим духом торфу, що весело палав дома в печі, та за шматком баранячого плічка, яке так добре коптила матуся!
На початку грудня я одержав від неї листа, його приніс у «Королівську лілею» мандрівний торговець. Лист був написаний 22 листопада.
«До весни тобі краще не приходити додому, — писала матуся, — бо ми з сером Філіпом тепер ще дужче ворогуємо. У жовтні він почав відбудовувати свій мур. Джон Келд — ти ж знаєш, який він запальний, — хотів йому перешкодити. Почалася бійка, і одного слугу сера Філіпа замалим не втопили у річці. Джон Келд утік з дому, мабуть, у Шотландію. Сер Філіп знахабнів безмірно: він обгородив луги до самого Пенріта, а тамтешні дурні бояться його, як чорта; вони навіть пальцем не рушили, щоб стати йому на перешкоді. Він гребе гроші лопатою і, кажуть люди, хоче стати за найзначнішу людину в Камберленді. Та не все вийшло на його. По навколишніх селах ходить цікаві чутки. Про них дізнаєшся, коли Приїдеш додому…»
Вона багато чого писала про нашу родину і про господарство, розповідала, що сталося в сусідів, про скотину, зокрема про старого поні. Окрім листа, вона передала великий шмат того самого баранячого плічка, за яким я так скучив, горнятко ромового крему та інші камберлендські ласощі, якими Кіт утішалася разом зі мною.
— Як добре, коли є мати, — казала вона.
Для нас обох, а надто для Кіт, настала гаряча пора. Нам довелося вчити ролі. Слуги лорда-камергера повинні були показати безліч п'єс: до нашого репертуару входили комедії, історичні хроніки, трагедії, що їх написав не тільки Шекспір, а й Марло, і новий драматург Бен Джонсон, і десяток інших. Ледве не щодня ми виступали в іншій п'єсі, часом готували зовсім нову виставу, часом таку, що її вже ніхто не виконував місяцями або навіть роками. В одних п'єсах у нас були великі ролі, в інших — жодного рядка. Наприклад, бувало так, що Кіт лише мовчки проходила через сцену, як у «Докторі Фаусті», де вона виступала в ролі духа прекрасної Єлени Троянської, а я з'являвся у вигляді одного з семи смертних гріхів (як правило, Ненажерливості — з великою подушкою на череві й у масці). Часом я взагалі не виступав, а тільки пересував меблі на сцені або тримав дошку з написом: «Вулиця в Лондоні» чи «Поле бою».
Минуло багато тижнів, перш ніж Кіт випала нагода виступити в ролі Джульєти. На той час прибули Десмонди, ще гладші й веселіші, ніж раніше. Їх прийняли дуже тепло. Проте я зауважив, що Десмондові, хоч він і тішився великою популярністю в трупі, далеко було до Бербеджа та інших провідних акторів.
Вся трупа вважала, що Кіт у ролі Джульєти викличе сенсацію в Лондоні. Вона вже з'являлася на сцені в інших ролях, і її гру завжди винагороджували гучними оплесками. В місті поширилася чутка про нового чудового актора, хлопчика з півночі, але Кіт ще не мала нагоди випростати свої крила на всю широчінь. «Ромео і Джульєта» давала їй таку нагоду. Всі казали, що це найкраща Шекспірова п'єса. Ромео грав сам Бербедж, і ми всі були переконані, що коли королева дізнається про нову виставу, ми відразу дістанемо наказ показати її в королівському палаці.
І от настав великий день.
— Хвилюєшся? — жартома спитав я, знаючи, що вона ніколи не хвилюється.
Кіт похитала головою.
— Я б тільки хотіла, щоб ти грав роль мамки, — сказала вона. — У тебе вона набагато смішніша, ніж у Мортімера; він як черствий пиріг. З тобою, Піте, я грала б краще.
— Дякую за комплімент. Ну що ж, може, Мортімер підсковзнеться на помаранчевій шкуринці й зламає собі ногу. Я знаю його роль напам'ять, так само, до речі, як і твою.
Я казав щиру правду. Буваючи день у день на репетиціях і слухаючи в себе на горищі, як Кіт товче роль, я вивчив її всю до слова. Воно й не дивно: кожен може завчити віршовані рядки. Але ні я, ні будь-хто інший серед наших хлопців не міг їх проказати так, як Кіт, не міг утілитися в роль так, щоб стати живою Джульєтою.