Перед виставою ми вийшли на сцену й почали роздивлятися залу крізь дірки в завісі. Глядачі сунули юрбами. Біля дверей ішла жвава торгівля гарячими каштанами, підігрітим з прянощами елем та іншими наїдками й напоями, що ними люди рятувалися від холоду. Партер був повний. Джентльмени платили цілий шилінг за ослін на сцені, щоб роздивитися зблизька нову Джульєту. Ото ще бридкий звичай! Часом вони так заповнювали сцену, що акторам не було де грати. Та ще й без угаву перешіптувалися, штовхали один одного ліктями й пахкали нам у обличчя тютюновим димом. Як прикро, що Кіт доведеться грати за таких умов!
Я вже був надягнув своє важке вбрання адже мені належало з'явитися в ролі леді Монтекі, матері великого Бербеджа! — коли це до мене підскочила Кіт. В її широко розплющених очах світився жах. Вона вже вбралася була Джульєтою — на цю виставу їй купили розкішну нову сукню, — але зараз нестямно сіпала одіж, розстібаючи ґудзики.
— Що сталося? — спитав я.
— Я не можу, — затинаючись, промимрила вона, скинула широчезний кринолін із золотої парчі й хвицнула його ногою.
— Що не можеш?
Я не вірив власним вухам. Невже після стількох успішних виступів її пойняв страх перед публікою? Я гадав, що їй не властиве таке почуття.
— Тікаймо звідціля! — несамовито вигукнула вона й прожогом вибігла з кімнати в сорочці й штанях, не скинувши навіть золотих черевичків Джульєти. Я кинувся слідом за нею, та де вже мені було її наздогнати в широкій спідниці з фіжмами й на високих корках, що до них я ніяк не міг звикнути.
Цю мить нагодився Бербедж.
— А де це Кіт? Чому його вбрання розкидане по підлозі?
Я все розповів йому. Бербедж вибухнув такими прокляттями, що я затремтів.
— Обшукати будинок! — врешті заревів він, аж дах задрижав.
А коли люди заметушилися, виконуючи його наказ, він накотився на них за те, що вони зчиняють галас. Адже в залі повно глядачів, і вони чують кожне слово.
Я підняв з підлоги вишиту золотом гарну сукню. Вони, звичайно, не розшукають Кіт. Вона сховалася так, що її годі знайти. Але це вбрання незабаром потрібне буде Дікові Прайору, її дублерові.
Однак цієї хвилини повернувся розлютований Бербедж.
— Одягай ці лахи! — звелів він.
— Та я ж… До чого тут я? Цю роль дублює Дік Прайор…
— Одягай без балачок! Прайор дременув з театру, як тільки з'явився Керкстоун. Хіба він знав, що буде потрібний? Півгодини тому ніхто й не думав, що Керкстоун накиває п'ятками. Ти ж знаєш роль?
— Так, сер, але…
— То, бога ради, прокажи її, прокажи, як зможеш! — Він з трагічним виглядом приклав до чола долоню. — Оце і все, що тобі належить зробити. Все загинуло. Якщо глядачі не спалять театру, вважай, то нам пощастило.
Хтось послужливо допоміг мені нап'ясти Джульєтине вбрання, приладнав на голову перуку, нафарбував губи та щоки й спробував зробити неможливе: перетворити мене на гарну дівчину. Крізь куліси було чути, що дія почалася й що все йде гаразд.
На моє плече лягла Шекспірова рука. Він приховував своє розчарування — тільки дуже зблід.
— Ні на що не зважай, — прошепотів він. — Адже грати ти вмієш. Місяць теж прикрашає небо, коли немає сонця.
— Я докладу всіх зусиль, щоб грати якомога краще, — відповів я.
І ось настав час виходити на сцену. Я почув, як мамка вигукнула:
— Де ж це моя дівчинка? Де ти, Джульєто?
Я підібрав спідницю, прошмигнув між лаштунками й почув свій дзвінкий писклявий голос:
— Я тут! Хто мене кличе?
Тієї ж миті розчарований театр відгукнувся здивованим шепотінням. Моє самолюбство було вражене. Гаразд, я доведу їм, що теж умію грати. Я підвів голову, щоб гордо озирнути джентльменів, що перешіптувалися на сцені, сидячи на своїх ослонах… і подивився просто в очі серові Філіпу Мортону!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ЦЕ БУВ СЕР ФІЛІП
Він сидів переді мною в камзолі з малинового оксамиту та в чорних штанях, закинувши ногу на ногу, і посмоктував люльку тонкими губами, що під ними випиналася золотава борідка. В його холодних синіх очах світився подив — не тому, що він упізнав мене, а тому, що, як і сотні інших глядачів, він був неприємно вражений: Джульєту-бо грав не той гарненький хлопчик, про якого гомонів увесь Лондон.
Сер Філіп не впізнав мене поки що.
Та чи не пригадає він мене протягом довгої вистави? Чи не наведе його на слід моя хода і камберлендська вимова, що її я так і не зміг позбутися? Тоді мені буде непереливки. Лишалося тільки грати й сподіватися на краще. У цій перуці та сукні, загримований під дівчину, я, мабуть, зовсім не схожий на хлопця, що його він бачив у світанковому сутінку на схилах Бленкетри й за яким ганявся в пенрітському заїзді.