Але враз вона помітила Бербеджа, що люто витріщився на неї, і застигла з роззявленим ротом.
— Тікай, Кіт! — вигукнув я.
Однак Бербедж уже заступив їй двері.
— Ага! — мовив він, і це коротке слово прозвучало ніби смертний вирок.
— Я дуже шкодую, сер, — почала Кіт, — але…
— Почекай, ти ще встигнеш пошкодувати, — перебив її Бербедж. — Дуже пошкодувати. Як ніколи в житті.
— Але ж… але ж Пітер так добре грав… — затинаючись мовила Кіт.
— Могло бути й інакше. Ти не знав, як у нього вийде, — відказав Бербедж і поволі рушив до неї, розставивши руки.
— Не треба! — вигукнув я і вчепився йому в рукав. — Послухайте мене, містере Бербеджу, не робіть цього! Адже Кіт не…
— Цить, Пітере! — шалено вигукнула Кіт.
Вона зважилась покірно прийняти кару.
Мабуть, вважала, що їй надають ляпанців.
Либонь, ніколи не бачила, як розлютований чоловік шмагає хлопця до крові.
— Геть з дороги! — тихо сказав Бербедж, одним рухом руки шпурнув мене в куток і насунувся на неї усім своїм величезним тілом.
— Ах ти ж неслуху, нікчемо, лукавцю, невдячнику, зрадливцю…
— Що сталося? — пролунав з порога спокійний Шекспірів голос. — Це що, нова кара, Діку? Винний дістає сто й одне прізвисько? Що ж, це в кожному разі краще, ніж сто й одна різка.
— Пожди, різок він теж скуштує.
Шекспір підійшов до друга й м'яко взяв його за руку.
— Ні, Діку.
— Не втручайся, Віле. В тебе надто жаліслива вдача. Треба провчити як слід малого негідника. Хай раз назавжди засвоїть перше правило актора — ніколи не підводити товаришів.
Однак Шекспір лишився незворушний.
— Якщо хто й навчатиме його правил акторської поведінки, то тільки я.
— Ти? Любий Віле, ти пишеш не згірш за саму музу, але як актор…
— Як актор я не можу рівнятися до тебе, — всміхаючись закінчив його думку Шекспір. — Ти кажеш правду. Проте ці хлопці — мої учні. І ніхто в театрі пальцем їх не займе.
— Що ж, гаразд, — поступився Бербедж і відійшов, знизавши плечима, — Хай буде по-твоєму. Але це тобі належить стежити, щоб вони поводилися як слід. Якщо вони знову викидатимуть коники, то вмить вилетять з театру.
— Полиш це на мене. Ніяких коників більше не буде.
Бербедж урочистим кроком вийшов з кімнати. Кіт несміливо позирнула на Шекспіра.
— То ви мене відшмагаєте?
Той засміявся:
— Ти чудово знаєш, що ні, моя люба.
Ми з Кіт аж роти пороззявляли від несподіванки. Шекспір зачинив двері й запросив нас знаком сісти.
— Я здогадався ще кілька день тому, — сказав він. — Жоден хлопець не зміг би зіграти Джульєту так, як ти. Хоча, — додав він, приязно позирнувши на мене, — Пітер копіював тебе дуже точно. А тепер розкажи мені все.
І, на моє диво, Кіт (яка весь цей час крилася від мене) розповіла всю свою історію. Я вже мав нагоду зауважити, що Шекспір глибоко розумів людську душу. На нього можна було звірити геть усі таємниці.
— Мені теж довелося пережити щось подібне до того, що сталося з Джульєтою, — сказала вона. — Мабуть, саме тому мені так легко її грати. Мій опікун хотів, щоб я взяла шлюб із чоловіком, який мені не подобався.
— Але ж ти ще дівча, — зауважив Шекспір, здивовано підводячи брови.
— Мені тринадцять років. Майже стільки, як і Джульєті. Весілля мало відбутися років за два, а тим часом він подбав про заручини.
— А Ромео? — спитав драматург, весело поблискуючи очима.
Кіт зневажливо засміялася.
— У мене немає ніякого Ромео. Я не бажаю виходити заміж. Отож одного вечора, коли запала темрява, я втекла з дому свого опікуна і, перебравшись хлопцем, приєдналася до Десмондової трупи. Далі ви знаєте. Я не повернуся додому, аж поки дійду встановленого законом віку й зможу чинити на свій розсуд, незважаючи на їхні погрози.
— Не заздрю тому, хто одружиться з тобою проти твоєї волі, — засміявся Шекспір.
— А навіщо це робити? — спитав я. Бажання силою побратися з дівчиною здавалося мені безглуздим.
— Може, тобі цікаво буде знати, — гордовито звернулася до мене Кіт, — що я спадкоємиця дуже значного роду. А коли я дійду літ, то успадкую багатий маєток.
— Ага! — вигукнув, тріумфуючи, Шекспір. — Тепер нам зрозуміло, чому цей чоловік хотів узяти собі за дружину таке чортеня.
— Нечема!. — відрізала Кіт.
— Проте ж ви ще й досі не пояснили, міс Кетрін Расел, чому перед самою виставою ви так страшенно перелякалися, що ладні були навіть зірвати прем'єру.
— Я дуже жалкую, — відмовила вона, і вперше за цей день на її обличчі з'явився винуватий вираз, — але я так злякалася, що забула про все на світі.