Коли я звівся на ноги, червоний од сорому й гніву, джентльмена в жовтому не було й близько. На мій подив, зникла й Кіт. Вона жодним словом не підтвердила того, що я кажу правду, і навіть не лишилася, щоб мене потішити. Отож я стояв посеред вулиці самотній і скривджений.
Але я був несправедливий до Кіт. Раптом вона вийшла з брами, гостро позирнула на воротаря, показала язика перехожим, що й досі насміхалися з мене, і без зайвого слова повела мене геть. Коли вона потисла мою руку, я зрозумів, що не все ще втрачене.
— Я довідалась, де він мешкає, — заявила вона, коли ми відійшли на безпечну відстань.
— А я ніяк не міг збагнути, де ти заподілася.
— Все одно я нічим би тобі не допомогла, — пояснила вона. — Аби можна було зарадити силою, ти б обійшовся й без мене. Але я знала наперед, чим усе скінчиться, тому й трималася віддалік. Він і гадки не мав, що ми з тобою друзі, й спокійнісінько поїхав далі. Один раз озирнувся, щоб пересвідчитися, чи ти не йдеш назирці, а на мене не звернув ніякої уваги. Потім заїхав у двір, і, зауваживши, як слуга взяв від нього коня, я зрозуміла, що він там мешкає, хоч, може, це й не його дім.
— Де ж той дім? На Стренді?
— Трохи вбік. Над самою річкою. Це один із тих будинків, що здіймаються просто з води. Невеликий, чи, може, то так здається, бо він затиснутий між двома здоровими кам'яницями.
— Щиро дякую. Молодчага ти, Кіт. Але, — додав я нерішуче, — що ж робити далі?
Кіт призналася, що цього вона й сама не знає.
— Однак для нас багато важить уже те, що ми знаємо, де його знайти, і знаємо, що рукопис десь у тому будинкові.
— І я його дістану будь-що-будь, — урочисто мовив я, хоч нізащо в світі не міг би сказати, як це здійснити.
Стукати в двері й вимагати назад п'єсу було б безглуздо. Якби йшлося про вкрадені гроші чи коштовності, то за допомогою Шекспіра ми могли б одержати в судді ордер на обшук будинку. Але чи схоче суддя розшукувати загублену п'єсу? Проте що більше я думав про цю справу, то важливішою вона мені здавалася. Джентльмен у жовтому поводився дуже підозріло.
А що коли пробратися в будинок без ніякого ордера чи дозволу й забрати свою власність самому? Ми повернули назад і пройшли, начебто гуляючи, по вулиці, де стояв той дім. Це була триповерхова будівля, що здавалася мізерною поряд з великими будинками обабіч. У двір можна було попасти тільки через подвійні квадратові ворота, замкнені важкими залізними засувами і пооббивані здоровими цвяхами — одчинив би їх хіба що таран. На першому поверсі було тільки одне заґратоване віконце. В районі Стренда більшість будинків були надійно захищені, бо вулиця лежала поза міськими мурами, і її не вартувала нічна сторожа. Коли я нагадаю вам, що в Лондоні щороку вішали триста злочинців, то ви самі зрозумієте, яка там потреба у важких засувах.
— Тут нічого не вийде, — сказала Кіт.
Я був теж такої думки і звів погляд на верхні вікна. Кожен поверх виставав футів на два над нижнім, отож дім нависав над вузькою вулицею, наче скеля. Якби то була справжня скеля, я б ще видряпався на неї, але на гладенькій потинькованій стіні не було за що учепитися.
— Може, нам пощастить знайти якийсь вхід з протилежного боку? — мовив я.
— Навряд. По-моєму, всі оці будинки спускаються мурами просто в річку. От аби був човен, ми б поглянули, чи немає в стіні дверей.
Ми звернули в провулок, сподіваючись, що вийдемо на вулицю позаду будинку. Але, як ми й боялися, він привів нас до позеленілих од водоростей сходів, що вели прямо в сірі води Темзи. З східців нам було видно ярдів на сто берег річки, яка круто вигиналася в цьому місці. Ми легко знайшли будинок джентльмена в жовтому завдяки високим сусіднім кам'яницям; його задня стіна спускалася у воду. Поки ми дивилися, на горішньому поверсі відчинилося вікно, і в ньому з'явились голова й плечі слуги. Він висипав з відра сміття, і воно плюснуло у воду.
— Те вікно не заґратоване, — сказав я.
— Але біля дому немає ні причалу, ні сходів, — одмовила Кіт.
Майже всі великі будинки мали вхід не тільки з вулиці, а й від річки, бо вона була найвигідніша дорога з Вестмінстера до лондонських околиць.
Я вдивлявся в дім, примруживши очі. Полудневе сонце яскраво освітлювало його, і кожен горбик чи щілина в стіні вирізнялася смугою тіні. На цім боці будинку стриміло чимало балок.
— Я зумію добратися до того вікна, — нарешті мовив я. — Мені тільки потрібен човен і… чекай-но… штук шість кинджалів.
— Штук шість чого?
— Кинджалів. Я стромлятиму їх у балки, там де немає іншої опори. Гадаю, ми дістанемо шість кинджалів, еге ж?