— У мене немає бажання класти голову під сокиру ката в Тауері, — пролунав голос джентльмена в жовтому, і то так раптово й гучно, що я замалим не зірвався й не полетів униз. — Атож, я знаю, що інші говорили те саме, а проте всі вони загинули на ешафоті. Та цього разу все буде по-іншому.
— Гай-гай, мій любчику, — перебив його лагідний насмішкуватий голос. — Геть усі вважають, що в них буде по-іншому.
Примостившись безпечніше, я став уважно дослухатися. Хоч мені було вельми незручно стояти, приліпившись до стіни, наче та муха, але я на це не зважав, бо розмова виявилася надто цікава. На щастя, місця для ніг було досить, і я міг постояти кілька хвилин, розслабивши м'язи.
— На жаль, не можу звірити вам усі деталі нашого плану, — відмовив роздратовано джентльмен у жовтому. — Тоді б ви не каркали, як та стара ворона. В усякому разі ви ж знаєте Мортона.
— Мортона? — Чоловік здивувався не менше за мене. — Ви маєте на увазі Філіпа Мортона? Він теж устряв у це діло?
— З головою.
Хвилину тривала мовчанка. Потім той другий заговорив іншим тоном:
— Коли й Мортон із вами, тоді це зовсім інша річ. В цьому молодикові є щось демонічне. Я пригадую, як він уперше з'явився в Уайт-холі, королева подивилася на нього й сказала Есексові: «До двору завітав сам диявол». І зустріла його так, наче то справді був сатана.
— Я знаю, — підтвердив джентльмен у жовтому. — Він їй цього не подарував.
Цю мить усі дзиґарі в Сіті почали бити восьму. Я притулився до стіни, готовий негайно діяти. Ті двоє й далі провадили спокійну розмову, але я не почув нічого нового. Проте мені вже стало ясно, що йдеться за державну зраду і що до неї причетний мій заклятий ворог сер Філіп Мортон.
Гуп! Гуп!
Я почув далекий глухий стукіт. З протилежного боку Кіт несамовито гуркала у ворота.
— Що там сталося? — спитав джентльмен у жовтому.
— Хтось стукає, — розгублено відповів другий.
— Але хто?
Видно було, що вони перелякалися. Коли в людини нечисте сумління, то навіть раптовий стукіт у двері може її сполохати.
— Піду побачу, — мовив джентльмен у жовтому, і я почув, як він одсунув стілець і відчинив двері. Він крикнув щось униз — я не добрав слів — і повернувся до свого гостя. — Кажуть, там на вулиці якась дівчина. На неї напали грабіжники. Вона кричить і стукає у ворота. То, може, зійдемо вниз?
— Авжеж, ходімо. Нічого, що ми залишимо на столі… оце?
— Бог з ним! То ніякий не доказ.
— Тоді підемо вниз і втішимо бідолашну дівчину.
Як тільки двері за ними зачинилися, я вскочив через підвіконня до кімнати.
Вона була невелика. Я вмить озирнув усе, що в ній було: високий мисник, кілька стільців та ослонів, скриня, стіл, що на ньому стояло вино й незапалені свічки, а також купа книг та паперів. Я ледве не затанцював од радощів, побачивши свій рукопис, що лежав під стосом якихсь листів і домашніх рахунків.
Аби я був розумніший, то, мабуть, вчинив би інакше: напхав би за пазуху тих паперів або принаймні підніс кілька аркушів до вікна й прочитав, що там написано. Правда, джентльмен у жовтому запевнив свого приятеля, що в паперах немає ніяких доказів, але я міг би запам'ятати деякі імена, і згодом це стало б мені у великій пригоді — не мав би я тих злигоднів, що довелось мати.
Та на той час я ще не мав потрібного досвіду і не знав, як діяти в таких випадках. Я був звичайнісінький хлопець, який тремтів, боячись, що кожної миті джентльмен у жовтому може зайти до кімнати — хоч би по вино, щоб підживити «бідолашну дівчину». Я знайшов те, по що прийшов, і не хотів гаятися жодної миті. Сховавши під камзол важкий згорток, я почав вельми обережно злазити по стіні.
Шлях униз був аніскілечки не легший, ніж угору. Над річкою спадала темрява. Мені щоразу доводилося мацати ногою по стіні, шукаючи опори. А коли я дістався до своїх східців із кинджалів, то ще й мусив витягати їх один за одним, що нижче спускався. Щоб вирвати кинджал із стіни, треба було добре його посіпати, і я кожного разу ризикував утратити рівновагу і спорснути з своєї хисткої опори. Витягаючи кинджали, я стромляв їх за пояс і зрештою набув вигляду справжнього пірата. Щоправда, в темряві важко було б сказати, на кого я скидався.
Але найбільше я наморочився, поки попав ногою в човен, що звільна гойдався на хвилях, припнутий кодолою, але, як і слід було чекати, трохи відплив з того місця, де я його залишив і де сподівався його знайти. Проте це вже мене не дуже турбувало: найбільша небезпека лишилася позаду, а вимокнути я не боявся. Врешті я таки сів у човен, навіть не замочивши ніг. Саме в той мент один кинджал випав у мене з-за пояса і бовтнув у воду. «От біда! — подумав я. — Доведеться тепер купувати новий. Але це краще, ніж залишити в стіні такий красномовний доказ».