— Тому що, джентльмени, він хотів почати цей рядок з літери «и». Це йому було необхідно. А на «и» не зразу знайдеш слово, яке пасувало б до розміру й змісту його вірша. Це дитячий шифр. Ану, хлопче, — сказав він, підкликавши мене до столу, — прочитай серові Роберту це таємне послання.
— Таж… — почав був я і нараз усе збагнув. Треба було прочитати підряд початкові літери кожного рядка сонета.
ЗВІСТИНАСХРОНІ.
— Звісти нас… звісти нас хроні, — сказав я.
— От бачите, — промовив сер Френсіс.
— А що це, з вашого дозволу, означає? — спитав сер Роберт.
— Атож, — докинув сер Джозеф. — До чого воно? «Звісти нас хроні»? Як ви це поясните, сер Френсіс?
— О, дуже просто. Змовників чомусь пойняв неспокій. Вони хочуть удатися до надійнішого способу зв'язку: адже їм треба надсилати одне одному повідомлення, листуватися…
— Так, але до чого ж тут хрін?
— Це випробуваний спосіб передавати листи. Ви надрізаєте корінець хріну, вкладаєте всередину невеличкий згорнений папірець і посилаєте куди треба кошик з городиною. От і все.
— А як же сік? — спитав я.
Сер Френсіс подивився на мене так зверхньо, ніби я не мав права говорити без його дозволу.
— Авжеж, чорнило, мабуть, розпливеться, — зауважив сер Роберт.
— Якщо бажаєте, я можу влаштувати спробу.
— Не бачу в цьому сенсу, — відповів його кузен, бавлячись пером. — Звичайно, ми можемо встановити нагляд над шляхтичами, що викликають підозру, але, — зітхнув він, — шпигуни коштують дорого. Для того, щоб простежити, кому і звідки приносять городину, потрібна буде ціла армія агентів. Не уявляю, як це можна зробити. Сер Мортон, наприклад, поїхав у Камберленд. Як нам підіслати шпигуна в його дім?
Деякий час усі ніяково мовчали. Перший заговорив сер Джозеф Вільямс.
— Хіба у вас не досить доказів, щоб одразу заарештувати декого з цих людей? От хоча б Вікарса, котрого наш юний друг так влучно назвав «джентльменом у жовтому».
— Зробити це можна, — погодився сер Роберт, — але я вважаю за краще не чіпати його, поки ми довідаємось імена інших змовників.
— Можна його допитати.
— Не люблю я… допитів, — одказав сер Роберт, здригнувшись од відрази — Не можна покладатися на те, що кажуть люди на тортурах. Вони можуть обмовити і винного, і невинного. Краще стежити й стежити, аж поки все стане відомо, а тоді враз схопити.
Розмова тривала далі. Всі висловлювали різні гадки, але справа не посунулася ні на крок.
Я стояв біля столу, переступаючи з ноги на ногу, і дослухався до суперечки. І раптом мені сяйнула думка:
— Я знаю, сер!
Всі подивились на мене: сер Френсіс зневажливо, сер Джозеф підбадьорливо, сер Роберт… Його обличчя скидалося на маску. Він крутнув перо і сказав самими губами:
— Говори, хлопче.
— Може, мова мовиться не про хрін, а про схрон — вежу в Камберленді, наприклад вежу сера Філіпа Мортона. Тоді повідомлення треба читати так: «Звісти на схроні».
Лице сера Роберта було ще байдужіше, ніж досі. Але сер Джозеф ляснув себе по широких штанях і вилаявся.
— Хлопець сказав, як у око вцілив! Адже я сам із Камберленду, але так давно виїхав з дому, що хай мене дідько візьме, коли я згадав би за це.
Сер Роберт постукав по столі.
— Поясніть, прошу вас, про що ви говорите.
— Схрон, — почали ми одночасно з сером Джозефом і розповіли серові Роберту, які вони є, додавши, що Філіп Мортон теж має таку вежу, тільки вважається, що вона зачинена і що в ній ніхто не живе.
— Ідеальна штаб-квартира для змовників, — зауважив сер Джозеф. — Закладаюся головою, що саме за це і йдеться в посланні. Це ж одразу видно.
Сер Роберт обмірковував нове відкриття. Біле перо знову закрутилося млинком по чорній поверхні дубового столу, і, здавалося, ціла вічність минула, перш ніж його тонкі губи ворухнулися.
— Цю справу варто розслідувати. Комусь доведеться поїхати в Камберленд.
Він підвів голову й подивився мені просто у вічі.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
ТАЄМНІ АГЕНТИ
Так я вступив до таємної поліції королеви.
Думаю, що дев'яносто дев'ять із ста простих людей і гадки не мали, що така існує. Вони бачили або, ймовірніше, чули, що королева Єлизавета вільно буває серед своїх підданців — відвідує церкву, танці, їздить по околицях і, якщо її ласка, зупиняється побалакати з Томом, Діком чи то Гаррі. Знали, що багато хто сподівається її смерті. Знали, що раз у раз учинялися замахи на її життя, і вона рятувалася лише дивом.
Та це було зовсім не диво.