Харчі ми могли дістати в нас дома, пославши туди кого-небудь, як стане темно. Коні стояли на фермі в містера Бела, готові на випадок нагальної потреби. Тримати їх там було безпечніше, ніж у нас. Містер Бел мав багато коней і міг легко пояснити, чому в нього з'явилися нові. Ми продумали все до дрібниць. Справа була відповідальна, і ми не хотіли ризикувати.
Спочатку ми на показ усім виїхали з Лонсдейла, ніби простуючи далі; потім містер Бел перестрів нас на шляху і забрав коней; зрештою до нас приєднався батько і допоміг нам перенести речі в гори до сходу місяця.
Хоч ми були схвильовані, а наші постелі — доволі таки тверді, нам пощастило трохи поспати. Але як тільки зійшло сонце, я обережно провів своїх супутників схилом гори.
І от перед нами постала стара вежа. Цього ранку вона здавалася особливо похмурою й самотньою. Жоден її димар не курився димом.
— У такому місці можна творити які завгодно темні діла, — повільно мовив Том, дивлячись униз на вежу.
Він вийняв щось із кишені — якусь засклену металеву рурку — і приставив собі до ока. Потім простягнув ту рурку мені. Я подивився крізь скло і тихо охнув. Диво дивне — вежа враз наблизилася. Мені було добре видно двері над кам'яними сходами.
— Що ж це?.. — почав був я.
— Це так звана далекоглядна труба. Ти, очевидячки, бачиш її вперше. Дуже зручна річ до нашої роботи.
Ця штука, без сумніву, дуже знадобилася б нам, коли б ми мали що розглядати. Однак вежа здавалася порожньою і занехаяною, як старе дупло.
Спочатку ми з Кіт стояли на тому, що краще вартувати всім укупі, хоч Том переконував нас повернутися до табору, де можна було вільно ходити й розмовляти на повний голос.
— Стояти на чатах — нудотна справа, — попереджував він нас. — Краще вартувати по черзі. Немає сенсу сидіти тут усім гуртом.
Але вже за годину, коли цікавість наша притупилася, а дивитися в далекоглядну трубу набридло, ми пристали на Томову пропозицію і пішли, пообіцявши змінити його пізніше. Я повів Кіт в одне місце, де росло багато папороті, і ми нарвали по великому оберемку на постіль.
— А що коли мій здогад був хибний, і ми пішли не тим слідом? — похмуро мовив я.
— Не будь такий нетерплячий. А на що ти сподівався? Що двері вежі одразу відчиняться і звідтіля вийде сер Філіп у масці?
— Мені здається, що ті двері не відчинялися вже багато років.
— Поживем — побачимо. Навіть коли наш здогад щодо вежі був хибний, ми можемо стежити за Філіповим новим домом. Нам напевно відомо, що він замислив зле.
Ми вартували почережно аж до заходу сонця, але не побачили жодної живої душі. Кіт теж похнюпилась. Лише Том був, як і досі, у найкращому гуморі.
— Після довгої подорожі що може бути приємніше за безділля? — казав він. — А стежити — це все одно що рибу вудити Треба мати терпець. — Він набив люльку й з насолодою затягнувся тютюновим димом. — Зараз там нема нікого, але це зовсім не означає, що там нікого не буде. Може, вони чекають, поки смеркне. Я зараз піду туди, а за кілька хвилин повернуся.
— Та ви ж нічого не побачите, — запротестувала Кіт. — Почекайте принаймні, доки зійде місяць.
— Побачити я, звичайно, не побачу, та зате почую. А ви лягайте спати.
Він збудив нас на світанку. Ледве розплющивши очі, я спитав, чи не сталося чогось нового.
— Анічогісінько, — весело відмовив він. — У вежі нікого немає.
— Що ж нам тепер робити?
— Ходімте подивимося, чи був там хто останнім часом.
Ми мовчки подалися вниз сірим схилом гори. Ранок був вогкий; ми йшли по пояс у тумані, дрібненька роса осідала на наші вовняні плащі. Нарешті з туману виступила вежа. З гори вона скидалася на маленьку скриньку, а нині, коли ми стояли біля брудних слизьких сходів, височіла, наче Вавілонська вежа.
Навколо панувала тиша. Ні гавкоту собак, ні людського голосу. Стара фортеця дивилася на нас крізь ранковий присмерк так, ніби побачила людей уперше за багато віків. І все ж таки якесь передчуття примушувало мене міцніше стискати пістоль, схований на грудях.
Том зійшов угору сходами й загупав у двері. Я аж отетерів од несподіванки й ступив наперед, щоб про всяк випадок загородити Кіт.
Але вежа мовчала. Том посіпав двері, потім нахилився й почав зблизька розглядати замок, мов не добачаючи. Зрештою він усміхаючись зійшов униз.