Обіцяв сам собі, що будь-якої миті, коли мені лиш закортить, я можу грюкнути дверима розділу.
Трясь!!!
5
— Як ти? Тут ніби трохи прохолодно? — питаю маму, аби щось сказати, поки йдемо коридором до маленького дворика.
— Людині завжди чогось бракує, — відповідає з усмішкою.
— Яке в тебе товариство?
Крізь навстіж відчинені двері однієї кімнати я на мить вихоплюю поглядом діда в пальті. Сидить на ліжку, схилившись над порожньою шахівницею.
— Люблю гуляти Сушаком. Колись на мості біля Фіумари був Кордон між Королівством Югославія й Італією. Потім все перемішалося.
— Так, — відповідаю відсутньо. — А годують добре?
— Добрі Ставрескі, він ще живий? Як він гарно співав, отоді, на Охриді.
— Я не знаю про Ставреського. Недавно на Теразіях бачив Ладо Лесковара…
— У Рієці живуть довго.
— Здорове повітря…
— Найважливіше — ритм. Це аристократизм. Щодня в один і той самий час п’єш білу каву, читаєш газети, поливаєш квіти… Йдеш на базар, чи на прогулянку… Мої ґаздині на Сушаку, сестри Цар, — Мілкіца й Ірма, — дожили до глибоких дев’яноста. У них був ритм. У Рієці всі мають ритм, і тому довго живуть. На їхніх цвинтарях повно столітніх. Коли втратиш ритм, тоді приходить хвороба. І кінець.
— Це в них був тютюновий кіоск коло готелю «Небодер»?
— Можна бути паном і тримати тютюновий кіоск. Ірма розмовляла шістьма мовами. Мілкіца грала на скрипці. Заміж вони не виходили, — замовкла. — У них було багато часу.
Мовчимо. Поки вигадую нове питання, вона раптом дивиться на мене зосереджено.
— Що ти робиш? Пишеш?
— Так. Пишу новий роман.
— Точно знову щось вигадуєш, — дивиться на мене з докором. — Не люблю я в тобі оце: те, що вигадуєш. Справжній письменник не вигадує. Справжніх письменників мало, — каже вона.
Спостерігаю за її поглядом, який знову потемнів, затягнувся пеленою, зупинившись високо вгорі, на вершечку багатоповерхівки навпроти.
— Важливо дивитись у себе. Тоді все само прийде. Як у фільмі.
Мовчу. Хай дивиться в себе.
— Я не завжди все можу пригадати, але це навіть цікаво: ніколи не відаєш, що вигулькне з-за рогу. Не поспішати. Ти ніколи не буваєш розслаблений, — каже. І знову той докірливий погляд.
— А чи тобі не спадає на думку, що це якось пов’язано з тобою? — відповідаю нервово й вже стаю в стійку. — Ми постійно кудись поспішали. В останню хвилину прибігали на вокзал. Заскакували на ходу в поїзди. Ніколи, як усі інші люди, не приходили вчасно в кінотеатр. Прихилившись, ми у темряві пробиралися поміж рядами, а публіка довкола нас обурювалася й лаялася. Не пам’ятаю жодного початку якогось фільму. Тому тепер мушу вигадувати.
— Бог з тобою! — зневажливо відмахнулася. — Тепер я винна. У твоїх книгах геть нічого не впізнаю. Ніби ти жив деінде. Хіба можна стільки всього оминути?
— Про що ж мені писати?
— Ну, про те, що знаєш, що пережив, що складає твоє життя. Де ті люди, ті будинки й вулиці? Якби я впізнала хоча б одну особу, хоча б здалеку. Де ти познайомився з усіма тими подобами?
Мовчу.
— Пригадуєш Лізетту?
Звісно, я пригадував Лізетту.
— Першого ранку, коли ми приїхали до Пули…. Я цього ніколи не забуду. Тієї ночі нам обікрали вагон у Вінковцях, твій тато, хай бог простить його душу, як завжди нездатний ні до чого, не послухав мене і не замкнув вагон на навісний замок. Обдерли до нитки. Все в мене забрали, все, що було моїм… — каже вона, і якась дитяча злість і сум заливають її обличчя. — Лізетта перша особа, яка до нас підійшла. Вона вас доглядала, поки ми з татом впорядковували помешкання.
— Пригадую її кімнати. Стіни, обвішані фотографіями.
— Всяке про неї балакали, — засміялася лукаво. — Люди заздрять тим, хто не марнував своє життя.
— Пам’ятаю самотню стареньку.
— Стареньку? — подивилася на мене вражено. — Знову вигадуєш. Вона була не набагато старшою, ніж ти зараз.
Я заскочений цією новою інформацією; не може бути. Скільки років вона провела на Червоному острові, у Хітеротів. Як втрапила до них? Немов читаючи мої думки, мама продовжує:
— Вона була компаньйонкою молодої доньки баронеси, Барбари. Вони познайомилися ще в Трієсті. Коли Барбара вирішила оселитися на Червоному острові, запросила Лізетту. Потім вони розійшлися.