Лише за кілька хвилин вона мене закидала історією нещасливої сім’ї Хітерот з Червоного острова, а потім раптом перейшла на сусідній острів, Катерину, власність дивака й розпусника графа Мілевського, який у труні втік із рідної Литви через якесь убивство.
— Звідки ти це знаєш?
— Коли ми купували будинок… тато плавав з «Юголінією», у нас були гроші… Лізетта їздила зі мною по Істрії, від Ровіня до Умага. Возив нас годинникар Малеша на своєму «Мерседесі». Які завгодно будинки й квартири тоді можна було купити за безцінь. Під час одного такого огляду ми поїхали на Червоний острів. Були і на Катарині. Те, що вона мені тоді розповіла, не вмістити навіть у десять романів.
— Врешті ви нічого так і не купили, — відчуває прихований докір у моєму голосі.
— Твій тато був у плаванні, я не могла сама вирішувати, — захищається вона спритно. — А коли він повертався, завжди виникали якісь обставини.
Дивлюся на неї: відсутній погляд, прикутий до стіни, яка відділяє подвір’я будинку від цілини з багатоповерхівками. Це погляд з останньої адреси. І скільки б іще не прожила, скільки багатоповерхівок не зросло б тим часом на цілині, стіна залишиться. Ніщо більше не зміниться на полотні того екрану, аж до самого кінця. Вираховую, скільки часу залишилося в мене до тієї останньої адреси, коли знаєш, що вже ніяких змін бути не може, що на тебе чекає просте животіння, і питання лиш у тому, чи буде більше, чи менше болю. Млосні обійми деменції — це божа нагорода за всі оті муки й невідомості.
— У неї була любовна інтрижка з графом Мілевським, — вимовила хвалькуватим шепотом. — Пригадуєш, я вас водила на його могилу?
— Де?
— Як де, та ж на ровінському цвинтарі.
— Ми стільки цвинтарів обійшли, що годі все запам’ятати.
— Невже ти все забув? — знову трішки розсердилася.
— Ні, не все. Пам’ятаю цвинтар на Сушаку, і отой сплітський…
— На Сустипану.
— Пам’ятаю шабацький цвинтар. І отой, у Сремській Камениці, могилу дядька Йови Змая…
— Напиши про Лізетту, — обірвала вона мене, незадоволена іронією, яку відчула в моїй відповіді. — Вона жила по-справжньому. Її життя — як роман.
— Добре, домовилися! — кажу я, аби щось сказати.
— Чого так дивишся на мене? Одного разу, коли тобі все проясниться в голові, зрозумієш-таки, що мама мала рацію.
Позирнула убік, де сиділи дві бабусі з будинку. Роздивлялися нас. Мама кивнула їм головою. Вони відповіли помахом руки, одна й інша. У тій незвичній синхронності я відчув увесь жах установ для літніх людей. Цвинтарі — набагато приємніші місця. Мертві якісь ближчі й життєвіші у своїй раз і назавжди визначеній кінцевості. Ми відійшли на кілька кроків до огорожі подвір’я.
— Ти ніколи не писав про пляжі, на які я вас водила. Де Стоя, Валкане, Гортанова затока? Тістечка «У мадяра»? Подарунки, які я вам привозила з Парижа, з Трієста… Чи є взагалі щось від життя у твоїх книгах? Про що ти зараз пишеш?
— Про готелі.
— Про готелі? І оце тут — теж готель, немає багато зірок, але весело. Як у пансіонаті в Селце. Я возила туди учнів, ти тоді ще не народився, — каже вона, а тоді, задумавшись, не зводить очей з лавки, на якій сидять дві старі. — Боже, як їхні обличчя схожі на…
— На кого?
— На сестер Цар. Викапані Мілкіца й Ірма. І лавка — немов та сама, з Трієста. Скажи, хіба ні?
— Я їх ледь пригадую.
— Не пригадуєш Мілкіцу? Ти стільки морозива з’їв з нею у «Славиці» на рієцькій набережній. І цього не пригадуєш?
— Я їв тістечка. Мені не можна було морозива через гланди.
— Бог з тобою. Про що ти говориш? Гланди ми прооперували відразу по приїзді до Пули.
— Гланди мені прооперували не ти, не тато, а лікар Слішкович. Я лежав у кімнаті з двома моряками, це я прекрасно пам’ятаю. Але не пам’ятаю Мілкіцу. Пам’ятаю їхній будинок на Відіковаці, біля церкви. З розповідей знаю, що вона водила мене на тістечка. Морозиво я їв пізніше. Тоді лише Ірма була жива.
— У Вінковцях пограбували наш вагон. Тато не хотів його замкнути на навісний замок. У нас все вкрали, — повторює тихим голосом. Спрямовує на мене довгий відсутній погляд.
— Це я пам’ятаю.
— То напиши про це.
Я мовчу. Мама не зводить погляд зі стіни.
— Вперше я відвідала Пулу ще в 1949 році: у відрядженні, один день. Тоді я працювала в Дирекції портів Північної Адріатики в Рієці. Спустилася до парку під Ареною, сіла на лавку й дивилася на море. Довкола — жодної живої душі, серед білого дня. Ніхто не проходить ані парком, ані набережною. Тільки через добрих пів години зі сторони Арени з’явився велосипедист, спустився вниз і зник. Знову нікого. Порожнє місто. Пустка. Якби мені тоді хтось сказав, що я проживу в тому місті третину життя, сказала б йому, що він божевільний. Ех, якби людина могла знати, що на неї чекає…