І тоді, отак мимохідь, згадала, що перед Рашою автобус зіпсувався. Надходить ніч, водій не може полагодити. Деякі пасажири з навколишніх сіл рушають додому пішки. Над’їхав великий чорний автомобіль, вийшло двоє у шкірянках і кашкетах. Кажуть водію, що пришлють автомеханіка. Одна дівчина просить їх відвезти її до Опатії. Вони погоджуються.
— Коли я побачила, що та дівчина йде, то теж підійшла, мовляв, і мені потрібно до Опатії. А точніше до Рієки. Вони сміються. Розумію, що вони напідпитку. Від них страшенно разило часником. Пасажири німо дивилися на них, ніхто не писнув. Ми вчотирьох продовжуємо подорож у лімузині. Тоді я вперше почула про Хітеротів. «Гарно тягне ця баронеса», — весь час повторював водій, вихваляючи автомобіль. Ті двоє були удбаші з Лабіна. Постійно про щось шушукалися й хіхікали. Вони таки добре набралися. Коли ми прибули в Рашу, запросили нас у готель на вечерю.
— У Раші немає готелю, лише ота нещасна ночівля, — кажу я.
— Бог з тобою, був готель, у самому центрі. Потім приїхав автобус, пасажири рвонули в ресторан, я якось позбулася тих двох. Мала з Опатії залишилася з ними.
Впізнаю паузу, цю загадкову зупинку, яка трапляється перед тим, як має настати розв’язка. Щоб стало зрозуміло, для чого ця розповідь взагалі почалася. Що насправді сталося. Як закінчилося.
Мала з Опатії залишилася з ними.
Відкрита кінцівка. Дописати те, про що соромно й думати, не те що говорити. Лише натяк, невиразний обрис. Проходи на позір вільні, а насправді всі двері замкнені. Ніколи нічого не сказати чітко. Привидами, химерами, брехнями населено все моє дитинство. І звідси, — пізніше, коли я виросту, — схильність до тимчасових рішень, поверхневості, хилитання між звабницями, в яких я закохувався.
— У той час тато вже в Пулі, — кажу я лише для того, щоб вивести її зі стану глибокої відсутності.
— Кожен має десь бути. На все свій час. Тато і я познайомимося на три роки пізніше, в Аранджеловаці. Але навіщо я тобі це розповідаю? Ти все одно все вигадаєш. Мене не цікавлять вигадки. Тому більше нічого не читаю. І знаєш, світ знищить не озонова дірка, і не марсіани, а брехня.
Подивилася на мене заплаканими очима й тихо сказала: «Ну, йди, йди».
6
Кожен має десь бути.
Того червневого пополудня 2000 року, коли моя мама відійшла в засвіти, я знаходжусь у помешканні на Бульварі Ержебет в Будапешті. Внизу, надворі, жовті трамваї прокладають собі дорогу в транспортному потоці, мчать коридорами — вздовж рядів бетонних напівкуль, що відділяють їх від смуг для автомобілів.
Так, важливо зауважити ті бетонні півкулі, помітити щонайбільше неважливих деталей, втекти думками в банальнощі, відтіснити чимось звістку про мамину смерть. Роздивляюся смугу металевої загорожі на пішохідному острівці перед кав’ярнею «Нью-Йорк», жінку, яка розглядає вітрину комісійного, потім зелені вказівники на стовпах електричного освітлення, рекламу туристичної агенції на Площі Блаха Луйза. Тоді, знову, трамваї.
«Штутгартський метод», — чую мамин голос.
Штутгарт — перше місто, що запровадило окремі коридори для трамваїв, на які автомобілі не мали права в’їзду, потім це поширилося на всю Європу.
Намагаюся вловити матрицю дементної оповіді. Бо одного разу штутгартський метод стосувався трамваїв, а іншого разу — славнозвісного садівника Ціглера зі Штутгарта й облаштування парків. Здавна сумніваючись у всьому, що злітає з маминих вуст, перевіряю садівника в гуглі: відвідав Белград після відступу турків — домовитися з новою сербською владою про співпрацю. Малого бракувало, аби зелені поверхні сербської столиці упорядкували за його проєктами. Але ніде не написано, що йдеться про штутгартський метод.
Мама щодня вправлялася в пригадуванні. Їй невідоме було поняття нудьги. Вона брала котрусь коробку з фотографіями, поволі переходила від однієї світлини до іншої, намагалася не лише пригадати імена окремих осіб, а й кількома реченнями відтворити контекст, визначити їхні ролі в безкінечному всесвіті минулого.
Вона годинами могла копирсатися в шафах і шухлядах. Знахідка предмету, про який вона зовсім забула, поліпшувала їй настрій. Разом із тим предметом вона наче рятувала від забуття певний епізод життя. Понад усе хотіла будь-якої миті володіти повним багатством свого досвіду. Тому потрібно було постійно пригадувати прожите, уважно контролювати всю ту неозору територію. Без постійного доступу до пройденого шляху життя не мало б сенсу. Не потрібно вигадувати, потрібно лише пригадувати. Життя — це божий дар, даний у тимчасове користування. Тому минуле потрібно оновлювати, щоб жити. Тато плавав морями й океанами, а мама — власним життям.