Того червневого пополудня, коли прийшла звістка про мамину смерть, намагаюся відповісти на питання, звідки я тут, в орендованій квартирі на Бульварі Ержебет у Будапешті. Звідки ця жінка поруч зі мною? Той люд, що нас оточує? Той я? Інший, не такий, яким би мав стати. На початку все було логічним, передбачуваним, зрозумілим. Світ — як каталог. Звідти я стартував. А опинився в повсякденні, якого не хотів, у житті, яке — не моє. З якимись чужими звичками й ритуалами. Без логічного розкладу щоденних обов’язків. Як так сталося, що я їм страви, які мені не до смаку? Роблю те, що мені не до вподоби? Говорю не те, що думаю? Вірю, що та жінка поруч краще знає, як мені ведеться, ніж я сам. Живу з нерозпакованими валізами. Одною ногою — на шляху до відступу. У постійному пошуку точки опори, де б можна було відпочити, зрозуміти помилки й тоді, оновившись, вирушити в правильному керунку. Бо те, що зараз, не може бути моїм життям. Ніщо не на своєму місці. Речі, люди й події відкидають по кілька тіней. Що такого сталося, що я опинився там, де не мав бути? Здається, задача без розв’язку. А може, як мама, не роздумуючи, призначити винуватцем когось іншого? За всі неприємності, помилкові рішення й погані обставини.
Наздогад гортаю товсту книгу пам’яті. На щось таки та й натраплю.
Фото моста на Р’єчині, де колись пролягав кордон між Королівством Югославія та Італією, зроблене з Сушака (Фото Б. Фучич, 1947 р.), одне з небагатьох, що вціліло під час пограбування вагону у Вінковцях. Зовсім випадково опинилося в малій колекції сімейних світлин, які я взяв із собою при від’їзді з Белграда на світанку 24 березня 1999 року. Коли того ж дня, раннього пополудня, за кілька годин до того, як перші бомби НАТО впали на моє місто, я вийшов із потяга на пештському вокзалі Келеті, переді мною зринула неозора вулиця Fiumei ut — Річна вулиця, яка простягається вздовж цвинтаря Керепеші. Але втечі почалися набагато раніше. Давно записані шляхи, якими судилося пройти.
Синя лампа спального вагона потягу «Белград-Пула» світить із далекої листопадової ночі 1958 року. Тоді я вперше ступив у простір між двома домівками: новобелградською, яку назавжди покинув минулого вечора, і пульською, назустріч якій прямую. Дотик побоювання, що подорож може ніколи не закінчитися, що ми назавжди залишимося в лімбі ночі. Пів століття не перестає тліти ота синя лампочка. Вона визначила книги, які я читав, світи, у яких я оселився, героїв, які мені стануть ближчими, ніж кровні родичі. Безпомилково впізнаю їх за першої ж зустрічі, як це сталося зі Штайнером на вісімдесят шостій сторінці Ремаркового роману «Люби ближнього свого».
Зупинився під ліхтарем і вийняв паспорт. Йохан Хубер! Робітник! Ти мертвий і гниєш під землею, десь коло Ґраца — а твій паспорт живе й для влади він дійсний. Я, Йозеф Штайнер, живу; але без паспорта, мертвий для влади. Усміхнувся. Нумо мінятися, Йохане Хубере! Дай мені своє паперове життя, а візьми мою смерть без документів! Якщо нам живі не допомагають, це повинні зробити мертві!
Йохан Хубер alias Йозеф Штайнер став моїм незмінним супутником задовго до того, як бомбардувальники НАТО вилетіли з Авіана до Белграда. Ще багато років тому стояв той Йохан Хубер зі мною в чергах перед іноземними консульствами, заповнював поруч зі мною анкети, з острахом дивився на уніформовані обличчя на кордонах, поки ті з підозрою розглядали паспорти східних країн. З ним я відкрив оту невідчужену територію в собі самому, на якій не діють візи й паспорти. Де немає стягів і прикордонників, гербів і гімнів, де панує тиша власної совісті. І тому якомога далі від гучних слів, від запінених промовців, брехливих поетів і пожадливих попів, щодалі від трапез, де частуються й обіймаються поліцейські та злочинці, де вбогі духом дають присяги, де з повними бесагами глаголять про патріотизм.
Повернутися на місце, звідки вирушив, у листопадову ніч 1958 року, коли уніформовані особи й пасажири говорили однією мовою. Лафети гармат закопані в пісок перед мурами міста на гравюрі у фоє готелю «Липа». Порожня Кандлерова вулиця святкового ранку. Незнищенні декорації міста, чий панцир кожні пів століття приймає нових мешканців. Вони ходять, їдять, сплять, сваряться, кохаються в кімнатах, де до вчора лунала якась інша мова.