Сеанси гадання на кавовій гущі. Під час першої першотравневої екскурсії на озеро Блед мама відвідує якусь ворожку, до якої буцімто навідуються навіть високі словенські сановники. Ввечері, прикидаючись, що сплю, підслуховую мамину розмову з татом. Чую, що доля призначила мені довгий шлях, що я перетну океан і житиму в Америці. Багатий і щасливий. Саме тому після гімназії вирішую вивчати морську справу в Рієці. І якомога швидше вирушити стежкою, яку мені напророчила ворожка з Бледа.
Данте Аліг’єрі в бенедиктинтському монастирі на пагорбі Святого Міховіла в Пулі дивиться на могили, які згадає у «Божественній комедії». Цілий всесвіт вкарбований у терцини, вправно складені досьє, кожному злодюзі визначено місце в котромусь із дев’яти кіл пекла. Перед тим, як повернути книги до міської бібліотеки, переписую короткі уривки. Роблю це систематично, в окремих зошитах: для пейзажу, для діалогів, для описів міст, для любові. Штутгартським методом впорядковую щодення.
Мамин крик вночі, за кілька днів до від’їзду в будинок для старих. Підходжу до причинених дверей кімнати. Вона сидить гола на спинці фотелі. Всі три шухляди великого комода висунуті. Однією рукою спирається на край верхньої шухляди, голову схилила, немов щось шукає на підлозі. Чогось важливого не вистачає в тому моторошному кадрі.
Він — немов повторений, тільки без крику, з іншої ночі. Зазираю крізь відчинені двері кімнати, в якій бабуся Даниця здійснює перед сном свій ритуал. У склянку води крапає настоянку глоду, перемішує й випиває душком. Потім знімає хустину й розпускає довге сиве волосся. Весь час щось шепоче. По кілька разів підходить до ікони Святого Георгія. З шафи виймає згорток, шерстяну жилетку бежевого кольору й кладе під подушку. На тій жилетці — три дірки, сліди від куль, якими однієї листопадової ночі 1943 року вбили із засідки її молодшого сина Драгомира, брата мого батька, коменданта Січевацького партизанського загону. Спочатку казали, що його вбили болгари. Потім це були четники. Через шість десятиліть після загибелі дізнаюся, що він став жертвою ревнощів і заздрощів, його вбили свої ж партизани. Жінка, через яку він начебто постраждав, живе в хаті на краю села. Підходжу до загорожі. Фотографую стару, закутану в хустину, яка обкопує город. На звук клацання мобільного телефону вона на хвилю випросталася. Лице грубе й спалене сонцем. Схожа на індіанського воїна. Це обличчя, яке любив мій дядько. Швидко відходжу. Вгорі, на пагорбі, за сільською задругою, стоїть пам’ятник Драгомиру Велікичу.
Коли ми сидимо у мотелі біля січевацької дамби, торкаюся знерухомленого вказівного пальця мого діда, спогад про Солунський фронт. Вперше разом за випивкою. Тамую огиду від дідового тіла. Від нього завжди тхнуло потом і ракією. На зморщеній шиї виразно проглядається лінія, на якій зупиняється його бритва під час ранкового гоління. Під коміром видно волохаті груди. Розповідає мені про Бізерту. Борделі в шатрах. Згадує вбивство якоїсь проститутки. Сербський вояка вхопив пістолет тоді, коли нещасна почала felacio. На суді захищався: мовляв, думав, що вона хоче відгризти йому член.
Минуло дванадцять років від того червневого пополудня в Будапешті, коли надійшла звістка про мамину смерть. У моєму записнику дедалі більше незнайомих людей. Виринають імена, які я не можу пов’язати з певними обличчями, ситуаціями, оповідями. Рухаюся наосліп, дозволяю, щоб мене вів шлях.
Коли я опиняюся в Рієці, йду до Губернаторського палацу й шукаю будинок, в який ми мали переїхати після того, як тато почав плавати з «Юголініями». Одного дощового пополудня, під час літніх канікул, ми поїхали до Рієки оглянути майбутню квартиру. За тиждень до того рієцька сім’я відвідала «Віллу Марію». Вони вже ухвалили рішення про переїзд. Чекали на нас. Але в мами після огляду величезної квартири на гамірній вулиці біля Губернаторського палацу з’явилися численні зауваження, які вона детально обґрунтовувала батькові після повернення до Пули. Помешкання похмуре та вологе, знай повторювала вона. Зауважила, що одвірки поточені шашелем. Це може зашкодити нашим меблям. Сестра дрімала біля мене в машині. Я жмурився, ховаючи сльози. З кожним кілометром я прощався з Рієкою, з галасливими вулицями та розкішними палацами того, мені не судженого, міста і якогось зовсім іншого життя, яке б там чекало на мене. І яке я тепер назавжди втрачаю. Було вже темно, коли ми повернулися до Пули. Вона здавалася мені порожньою, понурою, мов в’язниця, до якої мене засудили.
Від змін маму охоплювала паніка. Бо це означало зміну узвичаєного порядку речей, в якому все було на своєму місці та відбувалося саме так, як їй хотілося. Переселення — це приїзд на невідому територію, зав’язування нових знайомств, завоювання позицій, нове вибудовування власного життєпису. Вона завжди довго готувалася до виходу в зовнішній світ. Це був ритуал, який поглинав всю її увагу. Більше переймалася тим, чого не вистачає, аніж тим, що має. Кожен вихід у люди — це вистава для інших. За короткий час потрібно справити належне враження на оточення, створити бажану картинку про себе в не надто прихильному до тебе світі.