У мами й годинникаря Малеші схожі політичні погляди. Батько лише усміхається й мовчить. Мама, щоб його рознервувати, згадує адвоката Джорджевича, який відразу по війні емігрував до Америки. У нього вона купила тисовий книжковий стелаж. На нижній полиці стоїть комплект татової Морської енциклопедії в синій шкіряній палітурці, лексикони, книги з навігації. І масивний обідній стіл із шістьма стільцями теж куплений в адвоката Джорджевича. При від'їзді він подарував мамі лампу з жовтим каучуковим абажуром. Лампа стоїть на моєму письмовому столі. Під склом — мапа світу. На ній позначено місто Акрон в Огайо, де тепер живе адвокат Джорджевич.
Коли годинникар Малеша приходить на вечерю, чути завжди одні й ті ж історії. Так закріплюється матеріал. На відміну від тата, мама знає й інший бік медалі. Не бачить різниці між довоєнною реакцією та сьогоднішніми комуністами. Такої ж думки й годинникар Малеша.
— Історія — це розповідь про майно, — каже Малеша. — Усе обертається довкола здобичі.
Годинникар Малеша має мисливського собаку, на ім’я Діс, який веде свій родовід із розплідника англійської королеви. Мені незрозуміло, як пес прибув із самої Англії. І як годинникар Малеша, хоча його батько є представником передвоєнної реакції, тепер їздить на Бріони ремонтувати Тітові годинники.
— Багатство незнищенне, воно лише мігрує, як пилюка, — каже Малеша. — Можеш витирати скільки завгодно, вона все одно десь тут є. Так і багатство. Лише мігрує.
— Тих п’ятнадцять днів у резиденції в Парижі мені вистачило, аби побачити, що нічого, абсолютно нічого не змінилося. Просто мігрувало — каже мама і, почекавши трохи на реакцію тата, бо саме йому завжди виставляється рахунок за аномалії та несправедливість режиму, екзальтовано продовжує розповідати про враження від перебування в Ірини, приятельки шкільних років, дружини югославського амбасадора у Франції.
— Які, в дідька, сімейні прикраси, портрети й килими. Чи ж я не знаю, з якої бідосі чорної вона вийшла. Де ж я їй повірю. Але хіба може бути інакше, коли це все йде згори. Коли чую оте в ім’я народу, мені аж весь світ немилий стає. Комуністичні голодранці стали колекціонерами. Добре каже Лізетта: існують люди, які щасливі в чужих будинках.
— Лізетта була однією з перших моїх клієнтів, — каже годинникар Малеша. — Кілька разів я їй знаходив покупців на дорогі годинники. За нею тягнуться різні трапунки. Через Хітеротів ледь не втратила голову.
— Це тому, що вона знає, куди мігрувало багатство з Червоного острова, — каже мама. — Де сьогодні тріпочуть баронесині фіранки. Хто їздить на її лімузині…
Зупиняється на хвилину, помітивши, що я стою біля дверей і слухаю їхню розмову. Наказує мені піти на подвір’я погратися з сестрою і Дісом. Це розмови не для дітей.
Пам’ятаю, як одного вечора мама, тато, сестра та я зібралися коло радіоприймача. Тіто дає інтерв’ю американцям. На питання журналіста, чи Югославія змінить прапор, Тіто рішуче каже, що під тим прапором боролися народи та народності Югославії, багато борців віддали своє життя, і тому прапор не змінюватиметься. Обличчя моїх батьків осяйні. Оце він гарно їм відповів, кажуть уголос.
Яким монолітним був світ у голові десятирічного хлопчини. І я доєднуюся до захоплення моїх батьків Тітовою відповіддю. Пограбований вагон у Вінковцях ще досі не затьмарив сцену. Я не знаю нічого поза сюжетом, в який залучений.
До якого ж світу належали мої батьки? Яке ж це скрушне видовисько сьогодні. Прикре в наївній вірі малої людини, що справедливість існує. Банальна заява суверена отримала статус глибокої мудрості. Мале сімейне зібрання перед радіоприймачем засвідчує свою лояльність. Єресь, яку розбудило товаришування з годинникарем Малешею, тимчасово сховали під килим. Ми без минулого. У нашій хаті немає несплачених рахунків, ані чорних фондів. Наша совість чиста. Ми не змінюватимемо прапор.