Три роки початкової школи сиджу за партою з Хрз Авдо. Його тато має невеличку майстерню, в якій чистять і фарбують взуття. Це лише одна із майстерень для лагодження взуття й парасольок на стрімкій вулиці, яка виходить на Народну площу. Лізетта називає цю площу П’яца Верді. І мою школу називає не справжнім іменем «Моша Піяде», а «Данте Аліг’єрі».
Хрз Авдо гризе нігті. Він замкнений у собі й мовчазний. Слабенький учень. Все ще читає за складами. Якось узимку, коли він хворіє, я кілька днів поспіль після уроків ходжу до нього додому. Авдо повільно переписує завдання. Маленьке подвір’я відділяло майстерню від помешкання, де жила численна сім’я Хрз. Вони були з Санджака. Пам’ятаю величезні червоні емальовані каструлі в білий горошок на кухонній плиті. І барвисті рядна на підлозі. У хаті вони ходили в шкарпетках.
Через роки, дорогою до гімназії, щодня проходжу стрімкою вулицею, в якій колись були будки чистильників взуття й майстрів парасольок. З вимиранням бояджійського ремесла та мала колонія з Санджака розсіялася всенькою Істрією, змінивши своє ремесло.
Заходжу до будинків моїх товаришів. Розширюється світ поза «Віллою Марією».
Маріно Стореллі, сім’я якого не виїхала до Італії після від’їзду англо-американської адміністрації, живе у величезному помешканні на Омладинській вулиці. Його тато — моделіст на суднобудівному заводі. На якихось сотнях квадратних метрів відкриваю світ, який так відрізняється від світу Хрза. Інша цивілізація. Немає неприємної тиші, як у Хрза, отого вакууму замовчування. Може це через протяжні голосні італійської мови, які сіють радість навіть у сварках? Чи через музику, яка постійно лунає з увімкнутого радіо?
Куди б не прийшов, я всотую в себе інтонації, жести, усмішки, тіні, розташування речей, погляди, запахи, слова. Коли через багато років моя країна розпадеться й потрохи щезне середній клас з усіма своїми таким різними світами, я розшифрую цю епоху через враження, заархівовані в пам’яті. У тих записах ховалися суттєві факти, які десятиліттями лежали нерозшифрованими. Пам’ять хлопчака зберегла оригінали, не пошкоджені яловими тлумаченнями, і пронесла їх уцілілими крізь час, аби зрештою всі ці колись, здавалося, неважливі враження якийсь інший розум зв’язав воєдино, створивши цілісну картину одного зниклого часу.
Яке ж доленосне значення для існування того світу мали невидимі засади, на яких буяли такі різні життя. Спадок, перекази, вікові традиції, приватні історії — занурені в соціалістичну дійсність, чиї ритуали й пропаганда тримали той світ докупи — буяли під поверхнею повсякдення. Не лише в моєму місті, а й по всій тогочасній країні дрібні сімейні мануфактури день і ніч виробляють чесноти й облуди. У несправжніх мітах потроху втілюються кволі екзистенції слабаків і невдах. Постійно — в пошуках винуватців, втішаються надсиланням рахунків на хибні адреси. І поки всі вони по шафах ховають кістяки, вперто знову й знову рахують хвилини ренесансу й бароко у своїх глухих закапелках та нетрищах, прославляють поразки та лічать століття небесного життя, постійно сперечаються, де жилося mittel європейськи, а де alla turca. Тривогою і страхом виповнюються дитячі голови.
Змішуються світи.
Викликаю в уяві тих, з ким ділив шкільну лаву. Прізвище, ім’я, як заведено в шкільному щоденнику.
Баф Мірела. Її довгі ноги вабили мій погляд. Вона перша розбудила мою сексуальність. У восьмому класі переїхала в Дубровник. Я мріяв про те, що й ми кудись переїдемо. Що я увіллюся в якесь нове середовище. Прогулювався подумки рієцькими вулицями, підіймався сходами на Трсат і з фортеці милувався кораблями в порту.
Бучан Бошко. Залишився тільки звук імені, рум’яні щоки й зелений шкільний портфель, який він постійно тягав за собою. Його обличчя не можу пригадати. Син кравця з Першотравневої вулиці. Згодом вони теж виїхали з Пули.
Йду далі: Сутон Долорес, Росанда Деніс, Рекюто Серджо, Пітон Весна, Пугар Горан, сестри Алфелді…
Близнючки Ноемі й Доріс Алфелді. Мешкали в одному з провулків між Губчевою та Кандлеровою вулицями. Їхній батько був мадяр. Чотири роки ми ходили до одного класу. Коли приходили до школи однаковісінько вбрані, виконували трюк: одна відповідала за обох. Поки вчитель виводив оцінку в щоденнику, вони спритно мінялися місцями за партою, і до дошки знову виходила та, яка підготувалася до уроку.
На Каштелі я з ними викурив перші цигарки. Потім ми жували лаврове листя, щоб замаскувати запах. Одного вечора, під час літніх канікул, під мурами Девілової фортеці я вперше поцілувався. Ноемі? Чи то була Доріс? Я так ніколи й не дізнався. Бо коли наступного вечора, під час гри в піжмурки, я підійшов до однієї з них, переконаний, що цілувався саме з нею, вона почала верещати. Я відійшов засоромлений і перестрашений. Сестри Алфелді тієї осені перейшли в школу на Монте Зару. Ми більше не товаришували. Я перестав ходити їхньою вулицею. З часом вони зникли з мого виднокола.