Через сорок років, одного березневого пополудня, я приїжджаю на вулицю Кечкеметі, на мою першу пештівську адресу. На першому поверсі будівлі — ресторан «Алфелді». Стіни його вкриті фотографіями славетних гостей у рамочках. Серед сотень постатей впізнаю лише мого друга письменника Іштвана Ерші. Всі решта — фундамент певного часу в просторі, який є лише кружечком на карті міста: «Найкращі ресторани Будапешта». Такими були й примари на стінах кімнати Лізетти, мешканці Салонік сто років тому.
Момент концентрації свідомості, на мить зникають відстані, все існування стискається в одну цятку; живі та мертві майорять у безмір’ї теперішнього. Настає час, коли перед тобою раптом пролягає увесь здоланий шлях, і скільки б іще не залишалося часу майбутнього, прожите підсумовано, розповідь завершено. Ніщо більше не може суттєво змінитися. Стежки заздалегідь визначені. Інакше й не могло бути.
Відвідую подумки місця, які мої батьки згадували тільки мимохідь. Мапи їхнього життя до знайомства. Цілісінька географія в спадку. Не лише слухом, а й поглядом визначаю їхні коми й знаки запитання, дужки й фусноти, таємний синтаксис, в якому ховали змарновані життя. Після того, як задовольнили біологічні потреби, залишилися замуровані в нерозказаних історіях, нездатні налагодити ближчі стосунки зі своїми дітьми.
Кадр із Мелвілового фільму: тато в тренчкоті, з капелюхом на голові, одного вітряного осіннього пополудня на пульській набережній показує мені позицію броненосця, на якому вперше прибув у місто. Цю картину я запам’ятав у чорно-білих кольорах. Щось набагато більше, ніж слова, погляди й рухи, закарбувалось у свідомості хлопчака, який тільки-но пішов до школи. Наступний момент прогулянки з батьком — це вікна помешкання в Омладинській вулиці, де він винаймав кімнату в однієї італійки. Глибокою тишею озвучена ця картина. Жила, неушкоджена, пів століття. Змінювалася тільки середина помешкання за широкими вікнами на другому поверсі, де й сьогодні, вірю, живуть сліди татової присутності.
Приблизно тоді ж мама вперше приїжджає до Пули. Цікаво, чи перед тим, як вона повернулася до Пули, вони могли розминутися того дня на вулиці? Зламаний автобус, потім поїздка на автівці баронеси Хітерот, зупинка в готелі в Раші з удбашами. Через чотири роки вони вже в Селці, тато в перекомандуванні, а мама — керівник дитячого табору відпочинку. Вони все ще незнайомі.
Мені стільки ж років, скільки було їм, коли вони мене перестали цікавити. Все, що мало статися з ними, сталося. Їхні життя звелися на просте повторення ритуалів. Кожен рух, кожна думка мали своє передбачуване продовження. У тісному помешканні, захаращеному громіздкими фотелями й шафами, комодами й лампами, товстими килимами й гобеленами на стінах, вони жили, немов у якійсь ніші. Ніщо не викидалося, й здавалося, що квартира з дня на день зменшується.
Тато защіпав верхні ґудзики на сорочці так, як це робив його батько. Зморщена шкіра нависала над комірцем. Під підборіддям видно було непоголені місця. Мама під час розмови постійно струшувала зі стола невидимі дрібки зігнутою долонею. Коли мені чимось докоряла, її вуста стулювались у притлумленій люті. Дивилася на мене кілька хвилин нерухомим поглядом, аби потім зрезигновано кивнути головою й гірко посміхнутися.
У своїй поверховості та байдужості я думав, що то знаки старості. Сьогодні розумію: вони просто намагалися щось повідати мені перед тим, як відійти в потойбіччя. Потрібно було потерпіти, почекати, щоб урухомилися глибинні картини, як отого вітряного пополудня з батьком на пульській набережній. Дозволити їм висповідатися.
Після стількох років я став власником великих часових мірил. Коли зажмурюся, можу уявити десять, двадцять, тридцять років. У мені точно п’ять октав, шістдесят клавіш, шість десятиліть витраченого життя. Яка імпозантна клавіатура. Легко охоплюю відстань у пів століття. Чітко можу пригадати той ранок на пульському залізничному вокзалі, коли мама, тато, сестра та я вийшли зі спального вагона белградського поїзда. Однаковий часовий відтинок — від того листопадового ранку до мене сьогодні й до мешканців Пули початку XX століття. Відкриваються широкі часові плани — понтонні мости, через які можу сягнути на будь-яку відстань, яку помислю.