Особливо її нервував культ життєвих вигод. Вірила, що насолода як головний сенс людського існування призведе до кретинізації. Намагання полегшити все й усюди веде до дегенерації людства й остаточного зникнення людини як виду. Світ не створений для того, щоб ми розважалися.
У кінотеатрі вона голосно обурювалася перешіптуванням, лузанням і плямканням. Пам’ятаю охоронців, які підходять до нас у темряві залу й попереджують маму, що виведуть її з сеансу. Вона часто надсилала листи дирекції кінотеатру, до якого ми ходили на суботні прем’єри. Пропонувала їм заборонити вносити до зали їжу та напої.
Маму непокоїв стан розслабленості. Плекала глибоку шану до мурах.
Санта Віолета. Як вона боялася води! Бути готовим до найгіршого — ось її гасло. Вона вірила, що небезпеки можна уникнути постійним її викликанням. З великою втіхою згадувала, що дитиною кілька разів топилася. Той страх передала нам із сестрою. Ми так ніколи й не навчилися добре плавати. Хоча постійно ходили з мамою купатися: Балкани, Гортанова бухта, Рибацька колиба, Золоті скелі… Найбільше мама любила Стою. Це був справжній міський пляж: забетоновані входи в море, гірки, кабіни, душі, ресторан. Із заздрістю спостерігаю за плавцями. Розкуті тіла на трамплінах. Піруети в повітрі. Зникають у хвилях, аби через кілька секунд випірнути. Вереск і сміх.
Помахами рук марно намагаюся втримати тіло на поверхні довше, ніж дві хвилини. Тренуюся в порожній бухточці, біля загорожі кемпінгу, де немає багато свідків. Мені здається, що весь світ дивиться на мене. Люблю Стою. Тут не часто зустрінеш своїх друзів зі школи. Вони купаються на відкритих пляжах, там, де не потрібно платити за вхід. Ідуть гуртами, без батьків. Якщо хтось із них і нагодиться в Стою, я спритно ховаюсь у натовпі, серед голих тіл, чи йду в лісочок і чекаю, поки мине небезпека.
Мама зневажала все тимчасове, — байдуже, чи йдеться про пляж, чи телеантену. Не терпіла ремонти й переробки. У нашій хаті не було нічого пошкодженого чи подряпаного. Вона викидала тарілки, склянки, чашки, тільки-но помічала на них тріщини.
На пляжі вона суворо позирала на дітей, які кричали та сновигали довкола, розкидали навсібіч недогризки фруктів. Могла прикрикнути на них, коли ті пробігали по наших рушниках. Батьки блаженно усміхалися. Нам із сестрою хотілося провалитися крізь землю, коли мама котромусь із них читала нотацію. Виговорювала їм за те, що тицяють недопалки в щілинки скелі. Поводилася, мов сторож пляжу. Одного разу я почув, як якась жінка каже своєму чоловікові: «Диви, хіба це не син отієї ненормальної з пляжу?».
Вони перемогли, мамо. Люди з пляжу запанували світом. Байдужі, отупілі від задоволення, вони гасають екзотичними маршрутами. Нічому не знають ціни. Під запоною свободи ховають свої вбогі душі. Орди примітивів у фірмовому одязі та взутті тягають фірмові валізи й торби по фоє готелів. Заполонили аеродроми й вокзали. Подорожують круїзними лайнерами. З усіх сторін товчуться зграї туристів. Засмітили всю планету.
Неморально проводити літню відпустку на грецьких островах і при цьому не знати хоча б одну грецьку драму. Як можна подорожувати Іспанією, не маючи поняття про те, що Андалузією колись мандрував Лицар сумного образу і його слуга Санчо Панса. Хочеш до Лондона? Давайте спочатку почуємо хоча б одну строфу Шекспіра. Можна і Джона Донна.
Мама любила чисту правду. Розповісти все саме так, як це трапилося, з точними інтонаціями, виразом обличчя, рухами, коментарями, вимовленими впівголосу. Без подвійного дна. Прокричати істину світові в обличчя. І не забути про пляму на забрудненій постелі. І про закіптюжену духовку. У деталях ховається ціле. Дар — це не що інше, як вроджений інстинкт розпізнавання сутності під маскою другорядного. Постійно згадувала якогось міністра — про це вона знала з перших вуст — якому секретарка в літаку перевдягала шкарпетки, поки той сидів розвалившись, мов падишах.
«Це багато що каже про людину. Хто хоче бачити, все зрозуміє. Потім дивуються, як примітиви та йолопи дісталися до влади. Це ніколи не стається випадково».
«Легше уявляти, ніж жити, — казала вона після довгих роздумів. — Як лише може нагрішити людина в пориві старанності, тільки бог відає».