«Нічого не буває випадково. І погане для когось добре. Слушно казала Лізетта: коли перед тобою зачиняються якісь двері, відчиняється вікно».
Зупинялася на мить, ніби подумки шукає те вікно, яке відчиняється. Бачу її, як ходить помешканням, а згодом і коридорами будинку для старих у пошуках речення, яке поверне їй настрій, допоможе побачити оту світлу сторону. Ніколи не піддавалася малодушності. Була переконана, що слабкість — прихисток всякого зла.
Під час коротких чвар із батьком — бо саме він найчастіше слугував боксерською грушею — знаходила неймовірні аргументи й завжди мала готову відповідь. Акторка, яка лише чекає нагоди, аби використати монолог з вистави, давно знятої з репертуару.
Ми з сестрою сидимо за маленьким столом, кожен зі своєю книжкою з картинками, статичні, мов мумії. Порцелянові фігурки. Такі ми на більшості фотографій тих часів.
— Як ти можеш бути таким нетямою? Хіба справді нічого не бачиш? — каже мама. — Я куди не прийду, одним-однісіньким поглядом прозондую ситуацію, звички господаря. Мене кожен радо має за гостю.
— Лише як гостю, — іронічно додає тато.
— Ач який дотепник, — каже мама й починає тираду. А приводи були банальні: скажімо, склянка на краю полірованого стола без підставки, незагашений недопалок у попільничці, мильний осад по краєчках умивальника.
Сліди їй заважали. Свідчення присутності. Потрібно було нечуйно зникнути з місця, де ти був. Вона була очисником слідів. Індіанський воїн, який рухається серединою потоку й так знищує власні сліди. Любила відвідувати цвинтарі: там життя упокоїлося остаточно. Цвинтарі народжували в ній таємну радість, усвідомлення тріумфу порядку над безладом життя. Реєстри народжених і померлих — єдині надійні свідчення. А все між ними — період земного існування — суцільна велика мука, й найлегший спосіб дати собі раду з нею — постійно відкладати. Мама жила таким відкладеним життям. І тому не втілила жодного великого плану, чи то йшлося про подорож до Каліфорнії в гості до найкращої приятельки молодості, чи про впорядкування альбомів, які нерозпаковані, в целофанових обгортках, роками лежали в шафі поруч із десятком картонних коробок з фотографіями.
Мама була майстром відкладання. Бранець ритуалів. Двічі на рік, на Новий рік і напередодні літа, відкривала коробку з новими іграшками, які регулярно приходили з Каліфорнії у величезних пакетах, разом з одягом. То були маленькі домашні урочистості, під час яких ми з сестрою отримували по кілька іграшок. Очима пожадливо вивчали, що ж іще ховається в тому ящику. Мама вірила, що доброчесність найкраще виховується тоді, коли діти не можуть отримати все й відразу.
Життя на низькому старті перед великими звершеннями аж ніяк не відповідало її спритності у виконанні щоденних обов’язків. Чи побутова педантичність лише приховувала її непристосованість до життя? Тисячі фотографій у коробках — переконливе свідчення того, що вона либонь таки живе насичено. Усміхнені обличчя й обійми — доказ виповненості, задоволення й радості.
Коли ми приїжджали в якесь місто, мама нагадувала нам із сестрою про далеких родичів, яких більше немає серед живих. Це ставало причиною відвідати цвинтар. Там ми були вільні. Мама дозволяла нам блукати серед пам’ятників. Ми зупинялися перед сімейними гробівцями, дивувалися зі скульптур із мармуру, каменю і гіпсу, розкішних загорож із кованого заліза.
— Яка родина! — казала вона швидше для себе. — Хто каже, що вічності не існує?
Ми з сестрою роздивлялися порцелянові фотографії. Забавлялися, вичитуючи незвичні імена, шукали гробівці довгожителів. Змагалися, хто відшукає когось столітнього. Повз дитячі могили проходили мовчки, не затримуючись.
На цвинтарі мама могла розслабитися, позбавлялася напруги, яка утримувала її дрібну фігуру в стані перманентного посіпування. Мотор, який не глушиться, а постійно бринить на місці.
Пам’ятаю цвинтар у Вараждині, високі кипариси й цвітіння магнолії, самшити у вигляді геометричних фігур, скульптури ангелочків.
— Ось так і у Версалі, — зітхала мама.
Приїжджаючи до Рієки провідати тата на його судні, ми завжди бували на цвинтарі на Трсаті. Я довго вірив, що й там поховані котрісь наші родичі. У Спліті ми щодня прогулювалися південною стороною Мар’яна до цвинтаря на Сустипані. Коли через кілька років ми знову пішли туди, цвинтаря вже не було. Нам сказали, що його перенесли за місто.
— Жах, — здригнулася мама, — Два рази бути похованим. Ось і мертві вмирають.