За маминими веселощами ховалася самотність.
Вона постійно перебувала в пошуках історій. Так виникали її приятельства. Одне з найважливіших було з Міличами, старшою парою, яка пенсійні будні проводила за тканням гобеленів. Я ніколи так і не довідався, як саме відбулося це знайомство, просто одного вечора мама, вся збуджена, ще з дверей почала розповідати про прекрасні гобелени:
— Ви повинні це побачити, це маленький Лувр. Веласкез, Гойя, Рембрандт. Вілерові пори року. Міфологічні сцени, виткані з тридцяти шести відтінків блакитного.
У неї виробилася залежність від колекціонування. Після кожних відвідин мануфактури сімейної пари Міличів стіни нашого помешкання заповнювалися черговими огидними рукотворами в золотих гіпсових рамках. Вона купувала гобелени за вигідними цінами, з кількамісячними виплатами. У ті часи загальної скрути гобеленістам важко було знайти покупців, тож вони давали їй нові роботи навіть без завдатку. Коли тато повернувся з плавання, борг Міличам сплатили, але шаленство покупок тривало. Серія ведутів голландських майстрів опинилась у наших з сестрою кімнатах. Гобеленістам я завдячую вермерівськіми кадрами пробудження. Перше, що я бачив щоранку, був «Погляд на Делфт».
Мама була досить освіченою. Читала, любила ходити в театр. Але в образотворчому мистецтві смак її підвів. Це була біла пляма її естетики. Власне, на малярстві вона взагалі не розумілася. За безцінок продала пейзаж Колеснікова, єдину картину в нашій квартирі — подарунок адвоката Джорджевича перед від’їздом до Америки — щоб купити серію гобеленів з натюрмортами. Вірила, що вартість колекції з часом тільки зросте. Яким же було розчарування, коли один рієцький антиквар пояснив їй, що гобелени більше ніхто не купує, що їхній час минув.
При переїзді в нову квартиру на Веруді деякі гобелени залишилися в коробках, нерозпаковані. Не було вже високих стін і довгих коридорів «Вілли Марії», де могла розташуватися вся колекція. Через багато років, з розпадом держави й нашим поверненням до Белграда, гобелени, як і багато інших речей і предметів, щезли з нашого виднокраю. Збереглася тільки серія міфологічних сцен з тридцятьма шістьма відтінками блакитного кольору.
Коли в жовтні 1991 року мої батьки виїжджали з Пули, ключ від дачі в Помері довірили Міличам. Вони самі запропонували, що будуть наглядати за нею та сплачувати рахунки. «Немає сили більшої, ніж наша дружба», — повторювали вони під час проводів.
Облога Вуковара була в повному розпалі. Війна лютувала в Славонії та Ліці. Повернення до Белграда через Скоп’є тривало повні два дні.
Проминув рік, і Міличі повернули нам ключі від дачі через особу, яка була в Белграді проїздом. У короткому листі вони нам повідомили, що доглядати за сербський будинком у Хорватії зараз небезпечно. Мама факт повернення ключів сприйняла як зраду багаторічної дружби. Коли я запитав, чому не залишили ключі годинникарю Малеші, вона відповіла, що він тоді був у від’їзді. Крім того, Міличі самі запропонували, й вони були хорватами.
У сербські будинки вселялися біженці, а адреси всіх тих покинутих будинків отримували в поліції. До нас втрапив доброволець зі славонського бойовища. Мама вночі прокидалася й подумки спостерігала за незваним гостем, як той нишпорить у шафах і комодах. На всі боки зростав безлад. І поки палали будинки в Славонії, вона переживала, чи вціліє бодай щось із її порцеляни в серванті у Помері. Не могла собі пробачити, що не забрала до Белграда фігурку скрипаля з синього кобальту, яку ще до війни купила в сушацькому антикваріаті.
Пограбований вагон у Вінковцях передував нашому приїздові до міста, в якому я проведу дитинство і молодість. При від’їзді з Пули зловмисник на дачі став логічним завершенням циклу.
Кожен має десь бути. Найкраще — там, звідки прийшов.
Я не сердився на гобеленістів. Вони належали до тієї великої більшості, яка в усі часи та всюди поводилася однаково, — з’єднувальна тканина кожного суспільства; це були люди, які дозволили війну; для таких події завжди ніби трапляються, а насправді вони продукують ті події своїм недіянням, своєю неучастю беруть участь в їхньому створенні.
Що робить міщанин? Звужує контекст замість того, щоб розширювати. Вірить, що може виокремитися з виру історії, зберегти свої чотири стіни, свій банківський рахунок, свої калачики на вікні, і що це ніяк не стосується голодних в Африці та кліматичних змін, до Молочного шляху та сусіда, якого минулої ночі кудись повели якісь невідомі люди.
Життя набуло прискорення. Одна епоха вмирала. Вчора ставало неозорішим. Люди почали менше лічити в місяцях і роках. На зміну прийшли мірила десятиліття, два. Згаяне життя суттєво звузило територію дня прийдешнього. Зринули палімпсести якихось минулих доль. Географія змінилася за одну ніч.