Невидимий тягар впав на мене.
Потім ти зламав стіни. Мати відійшла, ні тобі, ні сестрі більше нічого не забороняла.
Мамин світ був світом гномів. Коли сестра і я виросли, той світ зруйнувався сам собою. Виявився нестійким, не мав під собою міцного фундаменту, бо не був породженням якогось вищого порядку. Мамина строгість була наслідком її страху перед дійсністю. Дисципліною намагалася досягнути всього того, що не мала в житті. Любов, передусім. Наприкінці залишилася сама.
Кожен в кінці залишається сам.
Ні, ні. Це не самотність витраченого життя. Це самотність підміненого життя.
Ти тоді став сам собі мамою. Віддалив від себе все глибоке й чисте, відділив емоцію. Тому завжди виправдовуєшся. Потай тримаєш готову відповідь для пояснення кожного наміру. Постійно під звинуваченням. Припини слідство проти самого себе.
Я вийшов з кав’ярні й рушив до західної частини міста, в напрямі Зейтинліка. Минув площу Вардаріс і попрямував довгою вулицею Лагада до військового цвинтаря, про який згадував мій дідо. Одного разу він у делегації солунських ветеранів покладав вінки до меморіального комплексу сербських вояків. Розповідав про Салоніки, які через пів століття не міг упізнати. То були не ті Салоніки, в яких я провів чотири місяці після повернення з лікарні в Бізерті.
І так, того теплого травневого пополудня, ходимо з дідусем безкраєю вулицею Лагада. Життя — це набагато більше, ніж повсякденні обов’язки і безсенсові дії, документи й свідчення, судові процеси, заповіти й змови. Дідо, супутня фігура в моєму дитинстві, — так само, як і його син, мій тато, — раптом поглинає мою увагу. Я виростав і виховувався в матріархаті. Тому ношу в собі компенсацію за відсутність чоловічої сторони. Асиметричність виплекала інстинкти. Там, де мав бути слабкий, я став сильним. Озброєний обережністю, терпінням, проникливістю, всіма дефіцитними рисами чоловічих предків. І я — нащадок-об’єднувач, той, хто виправляє генетику.
Бачу закостенілий вказівний палець мого діда Мілана, капрала сербського війська, який десь тут, на березі Салонік, під армійськими наметами, провів чотири місяці перед проривом Солунського фронту. Отже, я не вперше в Салоніках. Через записи ДНК ми присутні всюди, де пройшли наші предки. Запитую себе на ходу, якою була даність життя того капрала, який завжди мав при собі складний ніж і краяв ним хліб на симетричні кубики, а тоді поволі, один за одним, клав їх до рота й неквапно жував. Коли б хто при ньому згадав турків, на якусь мить супився й люто блискав очима. Дідусь побачив закордонні країни вперше, коли вирушив на балканські війни. Потім Албанія, той божевільний перехід сербського війська через Проклетію, аби лишень уникнути капітуляції, яку ніхто не хотів підписати.
Страусова стратегія — ховати голову в пісок, втікати від реальності, нездатність зустрітися з дійсністю. Перекидати відповідальність на предків, які в нас говорять, бути лише резонатором, який транслює їхні слова, — це стало типовою манерою буття націону поза дійсністю. Жити в мітах, маскувати боягузтво шаленством, марнувати майбутнє потомків. Атавізм вижив у докторах наук, істориках, політиках, письменниках, скульпторах, юродивих.
Того трагічного 1915 року народ залишився в Сербії. Спустившись з Проклетії снігом і кригою, напівмертве, голодне, змерзле, зранене албанськими племенами сербське військо прибуває на море, у Драч і Валону. Мине ще якийсь час до того, як нерішучі й неготові союзники перевезуть їх кораблями на Корфу і в Бізерт. Тисячі повмирають від тифу й виснаженості в лазареті на острові Відо поблизу Корфу. Їх ховатимуть у глибинах Іонічного моря. А грецькі рибалки ще пів століття не ловитимуть рибу в цій околиці.
З часів вигнання 1915 року збереглася знаменита фотографія короля Петра — в народі ласкаво званого Пера — на возі, запряженому волами. Коли через п’ятдесят років по тому вона потрапила до рук американському режисерові Джону Форду, він вирішив зняти фільм про епопею сербського війська. Перемовини з югославською владою не увінчалися успіхом, бо замість фільму про форсування Албанії славному режисерові вперто нав’язували котрусь із партизанських офензив. Врешті він відмовився від ідеї. Чверть століття Сербія програла всі бонуси історії, отримані за два століття боротьби за незалежність. Вперше вона опинилася не на правильному боці, а рушила за фальшивим месією в пітьму насильства й злочину.
Пам’ятаю діда, який восени, мов дух, з’являється в нашому помешканні у «Віллі Марія», з ящиком січевацького винограду. Подорожував уночі. Рано вранці нас із сестрою будив його голос. Спросоння ми кидалися до нього в обійми. Він суворий, без зайвих слів, лише очі сяють від радості. Я боязко торкався до шраму на скорченому вказівному пальці правої руки. Дід усміхався і казав, що це спогад з Солунського фронту.