Він мав право на безкоштовний залізничний квиток. Часто приїжджав без попередження, проводив з нами кілька днів, а тоді нічним поїздом повертався до Белграда, і далі — до Ніша й Січева. Не дозволяв себе відпроваджувати. Одного разу годинникар Малеша відвіз його на вокзал машиною, бо дув сильний юго і падав дощ. Потім розповідав, що дід приїхав на вокзал на дві години раніше. Ця звичка живе в мені — годинами тиняюся аеродромами й залізничними вокзалами, очікуючи на відправлення.
Того пополудня на цвинтарі Зейтінлік, де колись була головна польова лікарня сербської армії, ходжу між могилами й читаю імена загиблих вояків. Жівоїн Янкович з Лучана, місце могили 723, рядовий четвертої чоти першого батальйону Тимоцького полку. У наступному ряді, під номером 703, Данило Радойчевич із Січева, рядовий резервної команди. Під кожним номером поховано чиюсь історію життя. Найбільше — нерозказаних, невидимих історій. Я відчував їх під час тих прогулянок цвинтарями, коли ми з сестрою змагалися, хто знайде більше надгробків столітніх людей, а мама за цей час шукала могилу котрогось із наших начебто родичів. Блукаючи гальковими алеями Сустепана, Трсата, Сремської Камениці, Вараждина, із скупих даних, імен і дат, виписаних на мармурових плитах, я вибудовував свої історії, вигадував життєписи. Куди б ми не попрямували, ми вже на території якихось інших доль.
На Зейтінліку нема столітніх. У могилах лежать лише обірвані історії.
Тут, у саду мармурових хрестів, похований Тоша Зака із Вршаца, австро-угорський вояка, полонений на російському фронті. Про нього дідо розповідав чимало. Вони разом лежали в шпиталі на Зейтінліку. Тоша у Галичині здався росіянам, потрапив у полон, а тоді в Одесі вступив до Першої сербської добровольчої дивізії. Транспорт на Солунський фронт, через революцію в Росії скерували через Сибір, до Владивостока, Порт Артура, Сингапура, а потім Суецьким каналом — до Александрії й врешті — до Солуна. Дід часто згадував місця Тошиного «путєшествія». Я пам’ятав ті назви, потім вголос їх вимовляв, розбиваючи на склади: Вла-ди-вос-ток. Син-га-пур. А-лек-сан-дрі-я. Це був мій спосіб входження в ті міста. Поміж складами пробивався в темряву невідомих вулиць і площ, виходив до берегів рік, прогулювався нескінченними променадами. Для подорожі достатньо ім’я міста, дотику твердих консонантів і широких голосних.
— Який шлях, — зітхав дідо. — А потім завершуєш на Зейтінліку. Тошина рана спочатку не виглядала небезпечною. Мої були набагато важчими. Мені ледь врятували ногу через уламок під коліном. Тоша одужував швидше. А тоді йому раптом стало погано. Згасав, мов свічка. Пройти всю Азію, щоб завершити на Зейтінліку. Доля.
Наступного дня все дополудня проводжу під склепінням ринку Модіяно. Його збудували після великої пожежі 1917 року, тож у Лізеттиних спогадах його не було. У частині ринку, що поза головною будівлею, тягнуться прилавки з сувенірами й китайським крамом. Геть у кінці наштовхуюся на антикваріат. Під тентом на довгому прилавку викладено товари з горищ і підвалів. Фігурки, ордени, порцелянові тарілки, кришталеві бокали, срібло, компаси, свічники, гобелени, лампи, килимки, прикраси, ятагани, годинники. В одній скрині — згортки листів, старих фото, листівок, мап, різних документів. Деякі картини — на картонних паспарту. Беру довгасту фотографію в рамці. Під заплямленим склом — троє дівчат у несправжньому човні фотостудії.
Fotographion Thanasis, Thessaloniki.
Зі зворотного боку дрібним почерком списано кілька рядків. Чорнило майже зовсім поблякло, ледь можна розібрати окремі слова. Текст — французькою. Продавець вгадує мої думки й простягає лупу. Поволі ковзаю текстом. Розумію лише слово на початку — Salonique. Дата — це пляма, крізь яку просвічується розмите слово juillet і рік 1908. Роздумую кілька хвилин, чи купити це фото в рамці. Бо, врешті, через пів століття я прибув до міста кольору сепії зі стіни Лізеттиної кімнати. У той час і вона була дівчинкою, як оці троє в бутафорному човні. Може, вони були знайомі? Ходили до однієї школи? Грались у Бешінарських садах? Чи лише пройшли одна повз одну на прогулянці набережною вздовж моря?
Три усміхнені дівчинки, давно — в кращому житті. Відмовляюся. Опускаю фото в ящик, повертаю лупу продавцю. Швидко йду з ринку. Між тим, якийсь дискомфорт, викликаний нечіткими обличчями трьох дівчаток із фото, не минає. Пашить у мені й через пів години, доки сиджу на терасі ресторану «Негропонте» у кварталі Лададіка. Дивно, кого б я не запитав про Бешінарські сади, всі лише заперечно хитають головою. Лізетта їх не могла вигадати. От хіба що я помилково запам’ятав назву того парку. Після пів століття всі топоніми Салонік з Лізеттиної стіни так модифікувалися в моїх вухах, що більше й не намагаюся їх віднайти. Неможливо пройтися містом кольору сепії.