«Бог з тобою, звідки ти взяв? — знову озивається мама. — Тобі аби вигадувати. Так, була в Салоніках, відразу після війни. Повернулася до Трієста нажахана тим, що там бачила. Крізь яке пекло пройшла».
Далі йдуть оповіді з будуара, з трюму чужих життів. Дефілюють Хітероти, граф Мілевський, Діона Фажов… Де вона поназбирувала всі ці епізоди? І чим її так зачарувала Лізетта? Життям, про яке могла лише мріяти, бо Лізетта була всім тим, чим моя мама бажала бути. Та все ж не відчувала ревнощів до неї, як до інших жінок з бурхливим минулим. Обидві зростали без своїх мам. Досвід інтернату зблизив їх. Поводилися, мов змовниці. Могли порозумітися лише їм відомими знаками. В однаковий спосіб заправляли простирадла. Кількома рухами вранці застеляли ліжко, вправно розгладжуючи зморшки в місці дотику подушок і покривала, немов вони все ще вихованки віденського й шабацького інтернатів.
У той час, коли ми вселялися на Губчеву вулицю, Лізетта більше не викладала сольфеджіо в музичній школі. Не давала більше й приватних уроків. На сотню метрів вниз сходами, на Рібарській вулиці, живе її наступниця, вчителька Фажов. Вона готувала мою сестру до фестивалю «Діти співають» 1964 року в Загребі. Ходили чутки, що після війни, за часів англо-американської адміністрації, Діона Фажов грала на офіцерських забавах у «Віллі Марії», яка тоді називалася «Готель Централ». Ніби-то крутила роман з одним англійським капітаном. Годинникар Малеша стверджував, що Лізетта брала участь у тих забавах. Співала мелодії з оперет. Хоча годинникар Малеша приїхав до Пули після виходу англо-американського війська, та він вважав себе свідком того часу. Переказував історії, які чув від інших, із такою переконливістю, що з часом перетворився на очевидця. А справжніх свідків було так мало. Місто за кілька місяців зовсім спорожніло. Більшість італійців виїхало після приходу партизанської влади. Та це не завадило вбогим душам пліткувати, давати волю заздрості та лицемірству. І загрожувати життю тих італійців, які залишилися.
«Всі люди письменники, — стверджувала моя мама. — У світі немає нікого, хто б не вигадав хоч однієї історії. Тому така плутанина».
Якийсь африканець швидко обходить столи, пропонуючи віяла. На з'яву офіціанта відразу забирається геть. Ті віяла немовби взяті з Лізеттиних шухляд. Шовкові хустинки, шалі, панчохи, брошки, браслети. Запах лаванди. Все є в асортименті. Вечері, приготовані зі здобичі годинникаря Малеші, Лізеттині фото, загадковий татів сміх, коли товариство за столом хвалить мою маму, інвентар речей, вкрадених у Вінковцях, і мамині слова: «Одного разу, коли тобі все проясниться, втямиш, що твоє — лише те, що існує в спогадах».
Я вже в роках Лізетти Біз’як, а вже завтра можу стати однолітком Мілкіци й Ірми Цар. Міг би вирушити з ними на прогулянку, попід руку, трсатськими сходами до Рієчини, сходити на морозиво до «Славіци». Мама має рацію: не вигадувати, важливо лише достатньо довго вдивлятися в себе. Час локалізувати оте там. Наблизитися до нього під іншим кутом. Знову прожити кожну мить, збережену в пам’яті. Я став власником якихось нових перспектив.
Перевага старості — у тому, що немає вже чого втрачати. Всі карти на столі. М’який дотик деменції — нагорода за пройдений шлях. Я в тих роках, в яких мама вже іноді починала хибити.
«Ти і я — ми єдині живі з усієї нашої генерації, — сказала задумливо. — Можливо, тому що ми добре організовані, нам все по дорозі, і життя нас не втомлює».
Час звітувати мамі.
Люди з пляжу запанували світом. Чи пригадуєш отих добродушних простаків, які топчуться нашими рушниками на Стої та Балканах? Гигочуть, перекрикуються. Гасять недопалки в щілинках між камінням. Лускають насіння й перемовляються в кіно. Розперезані та безмозкі — у вічності часу теперішнього. У божевільній погоні за комфортом і насолодою. Світ здегенерований достатком. Минуле зникло. Ніхто більше нічого не пам’ятає. Швидкість скасувала пам’ять. Жага — це слабкість. Спогади — це поразка. Сором — мати нездійснені бажання. Безтурботність — у забутті.