Це неправда, мовляв, якщо ти добре організований, тобі все легко дається. Навпаки, ніщо не повинно легко даватися. Процес заощадження принижує, відбирає подих, поневолює, віддаляє від непередбачуваного.
Настає нова доба. Ледь переводжу дух між поверхами. Зникли затоки піднесеності й тиші в диких надбудовах. Навсібіч шастають забудовники з фальшивими документами, банківські клерки зі штучними усмішками, нашіптувацький звіринець поліцейських і злочинців. Всі вони вдають впевненість і панічно бояться викриття. Внаслідок кліматичних змін немилосердно ламаються характери, звужується розум, розхитується мораль. Провінція завоювала й заполонила міста. Містян витискають піддані націону й інтернаціонального капіталу. Формується цивілізація менеджерів, галеристів, рекламних агенцій, сумнівних експертів, логорейних журналістів, корумпованих суддів. Обман легалізовано. Словники спорожніли. Лише кілька невикористаних прикметників залишилося для некрологів.
Того пополудня на терасі ресторану «Негропонте» я вирішив дослухатися до маминої поради вирушити туди. Аби свідчити.
Лише спогадами я можу дати відсіч людям із пляжу.
11
«Свідомості доступна лиш незначна частина мозку, як, скажімо, невеликий сектор у колі. Там — усі наші знання, вся наша нинішня пам’ять, словом, все, чим ми живемо. Проте в інших, у невідомих нам ділянках, що в них? Либонь там спогади про віддалені на століття часи, знання забутих мов і ще багато речей, які перебувають у тисячолітній летаргії. І якби ми могли колись про це дізнатися…», — записав Гайто Газданов у новелі «Спогад».
12
Відколи повернувся з Салонік, я фантазую: вперше поїхати до міста, в якому я виростав.
Прибути як чужинець, поринути в чорноту минулого, мов герой якогось Мелвілівського фільму. Нікому не повідомити про це.
Приїхати без мапи. Не мати плану. Розслабитися. Ходити вулицями, які пам’ятають тіні двох-трьох тисяч років. Забрідати в провулки біля Каштела, піднятися на вежу метеорологічної станції. Одним подихом проковтнути місто.
Довго вивчаю в інтернеті готелі Пули. Шукаю якусь затишну, та все ж відлюдну місцину в самому центрі. До Пули доїду нічним автобусом. Коли вирушу з автовокзалу до центру, буде дніти. Першою спала на думку «Рів’єра», найстаріший пульський готель, розкішна будівля часів сецесії поблизу берега, парками відгороджена від моря й амфітеатру. Втілення солодкавого австро-угорського часу. Самодостатнє. На розкішній терасі з панорамою затоки майже пів століття дефілювали кінозірки. Після занепаду соціалізму легендарний готель залишився з єдиною зіркою. Мені не до смаку черствими марципанами викликати минуле. Кидаю побіжний погляд на рубрику «категорії». З жахом дізнаюся, що «Рів’єра» залишилася навіть без отієї єдиної зірки, зведена до статусу ночівлі.
Далі блукаю інтернетом. І тоді, побачивши знайому будівлю, приймаю остаточне рішення.
Вибір упав на готель «Скалета» поблизу амфітеатру, за крок від колишнього кінотеатру «Істра». Вирішальним був його вигляд. Безліч разів я пройшов біля цієї триповерхівки. За цей час кінотеатр виріс ще на один поверх і перетворився на готель. У таких будинках я почуваюся завжди затишно, незалежно від того, в якому місті знаходжуся — Пулі, Анконі, Монфальконе чи Рієці. Я відчуваю спокій за тими простими фасадами кольору пилюги, з вікнами, обкладеними білим каменем. Скромність і міць.
Неуважно переглядаю фото кімнат, ресторану, фоє, бо сама думка вабить мене за межі сайту, сходами догори, вздовж металевої загорожі амфітеатру, зовсім вгору, до Площі кінофестивалю. Там жив Джанфранко, товариш із музичної школи. Там є й стіл, на який він одного пополудня після занять спокійно кладе недогризок яблука, поки я, шокований картинкою, кілька хвилин тримаю недогризок у долоні, не наважуючись покласти його на блискучу поліровану поверхню.
У тій оселі не існувало заборон. Пригадую його батька, художника, він цілісінькі дні проводив у майстерні, до якої вели сходи з широкої лоджії. Їхнє помешкання було справжнім лабіринтом, облаштованим поза рамками соціалістичної естетики шістдесятих років минулого століття, канон якої передбачав стінку у вітальні, в’язані гачком серветки на нічних столиках біля ліжка, гобелени, венеційську гондолу на телевізорі. У квартирі Джанфранкових батьків панувала інша естетика. Широкі плани без зайвих речей і предметів. Струнка фігура його мами, невагома, мов фіранки, зринала звідкілясь і тихим голосом повідомляла, що в кухні на нас чекають фрукти й тістечка, а тоді зникала в котрійсь із тьмяних кімнат. У тому просторому помешканні ролети на вікнах були напівспущені. І влітку, і взимку панувала напівтемрява. Джанфранко мені одного разу мимохідь згадав, що у його мами хворі нерви, світло їй заважає. Я йому заздрив через тишу і спокій. Через свободу. Через гойдливу ходу його мами. Через батька, який завжди десь тут, поруч, а все ж відсутній. Їм обом було приблизно п’ятдесят. У школі Джанфранка дражнили, що його батьки — бабця й дідо. Він лише байдуже всміхався. Одного разу він сказав мені, що має ще двох братів — одного по татові, який живе зі своєю мамою, і другого по мамі, який уже дорослий і живе сам. Я запитував себе, чи в тій хаті взагалі є таємниці? Чи Джанфранко просто не опанував техніку замовчуваного сімейного договору, в якому чітко передбачено, які речі не можна виносити на публіку?