Дивлюся на будівлю готелю «Скалета». Це той ріг, звідки лише хвилина до кінотеатру «Істра». За звичаєм запізнюємося, каса вже може бути зачинена. Але мама переконує касирку продати квитки. З’являється контролер з ліхтариком. Йдемо за променем світла, потім, зігнувшись, прокрадаємося на свої місця. Навколо обурюються, свистять, лаються. Якнайшвидше втекти, загубитись у кадрах фільму, який уже чверть години показують на полотні. А коли сеанс завершиться і ввімкнуть світло, поспішаю до виходу — подалі від мами й сестри. Знаю, що буде після цього. Мама весь час зупинятиметься, розлючена сміттям, яке залишили по собі безвідповідальні глядачі. У середині ряду обурюються, що колона не рухається швидше.
— Ніби ми на конюшні, а не в кінозалі, — повторює мама голосно.
— Візьми-но віника та прибери, — відповідає хтось.
Вибухи сміху. І я прориваюся до виходу, геть від коментарів, які ллються звідусіль.
Зустрічаю маму й сестру біля сходів, що ведуть на Монвідал. На тому розі, де колись був ресторан «Загреб», тепер — готель «Скалета». Так, це справжнє місце зустрічі, що на мене чекає в подорожі, розпочатій пів року тому в Салоніках, подорожі у власне життя.
А тоді прийшло запрошення на Книжковий ярмарок у Пулі. І все вийшло інакше, ніж планувалося.
Гостей поселили в готелі «Пула» на Веруді. Вже в перший день йду до «Скалети» й резервую номер на наступний тиждень. Не відмовляюся від початкового плану. Коли закінчиться ярмарок, залишуся на деякий час у своєму місті. Нічого не вигадуватиму, тільки шукатиму.
Обираю кімнату на третьому поверсі, вона виходить вікнами на сходи точно над тим рогом, де у шістдесяті роки минулого століття я чекав на маму й сестру. Тут початкова зупинка майбутньої подорожі. Обов'язково поїхати до Ровіня, відвідати Червоний острів, пошукати Лізеттині сліди. Звісно, знайти годинникаря Малешу. Якщо він живий, він розміняв дев’ятий десяток. Обійти місто, яке на кожному кроці перетворюється на подвійну картину. Дивлюся на те, що є. Бачу те, що було колись.
Зрештою з’явиться історія, яка не вигадана, оповідь, яку б мама читала з насолодою. Її оповідь. Така, які писала в молодості й сама, щоб зміцнити контури світу, в якому жила роками — інтернат Учительської школи в Шабаці. Віднайти щонайбільше деталей, кожне передчуття має своє місце, нічого не сталося випадково. Важливо лише все записувати. Пізніше прийде черга готелів і пансіонів, — всі ті адреси, за якими проминало її самотнє повсякдення. Тією територією рухалася, як суверенний володар. Речі та предмети мають своє таємне життя. Кохаються бджола та мураха. Справедливість зрештою завжди перемагає.
У цьому світі зачали й мене. Напевно, існував запис про те знайомство, без якого мене б не було. І низка інших подій, закодованих кількома словами в зошиті, слід якого загубився однієї листопадової ночі 1958 року на станції Вінковці. Досвідчений слідчий почав би з пограбованого вагону. Переписав би не лише вкрадені речі та предмети, а й вимагав би від потерпілої пригадати назви готелів, які вона так ретельно записувала. Кожна деталь важлива. Може, тут адреси майбутніх подій. У тому зошиті — місце народження багатьох ілюзій, які мама передасть у спадок своїм дітям. Відкладання насолоди. Страх перед здійсненням бажань. Залюбленість у цвинтарі. Тверде переконання, що забуття — лише різновид пам’яті, вершинна консервація спадку для потомків.