І тоді, переважно для себе, додавала: «Легше бути порядним, ніж працелюбним».
Після повернення з подорожей мама із задоволенням розвішувала білизну на терасі. Кожне повернення — оновлення дому, всі ми оновлюємося, коли повертаємося звідкілясь, казала вона, розпаковуючи валізи й торби. Кожну річ повертала на своє місце, а нові теж відразу кудись прилаштовувала. Проводила рукою по якійсь фігурці, чи екрані телевізора, немов пестить домашнього улюбленця. Втішало її тихе дзижчання пральної машини. Програма центрифуги сповіщала про завершення циклу. Все знову буде на своїх місцях.
«Діти, я б не проміняла день повернення з подорожі ні на що у світі. Цей день найкращий. Хоч і день від’їзду теж гарний. І сама подорож. Важливо подорожувати. Хоч би з кухні на балкон».
2
Мені один рік. І я нічого не пам’ятаю. Вперше у готелі. На задньому плані світлини видно кам’яну загорожу й темні силуети рослин у садку. Однорічний хлопчина стоїть перед навстіж відчиненими дверима тераси. Вираз обличчя переляканий. Він тільки-но послизнувся на натертому паркеті. Плакав. Але з’ява фотографа з лампою й апаратом моментально поглинула його увагу.
Вже тоді він демонструє здатність відразу забувати неприємності. Спалах світла й передчуття нового кадру. Ініціація зали кінотеатру. Густа рослинність на задньому плані гостро контрастує з обличчям хлопчини. Час дня: сутінки. На зворотному боці світлини написано чорним чорнилом: «Готель „Палас“, Охрид, 22 червня 1954».
Рівно два десятиліття по тому я знову приїду в той готель. Забрати маминого листа до запитання на охридській пошті. Нагадує мені про мою першу подорож. У кучерявому рукописі вгадуються намагання нічого не пропустити. Дбайливість учительки. Фотографічна пам’ять одного звичайного дня. Чутливість мандрівниці? Чи вже тоді вона надумувала багато з того, що могло трапитися? Звідкіля взявся професійний фотограф у ті часи, на тому місці, аби увічнити дитину на межі плачу? Розгадку знайдено завдяки побіжному запису в маминому листі: «У „Паласі“ зупинилася знімальна група, яка тими днями працювала над документальним фільмом про Охридське озеро». Вона була майстром передбачати можливі запитання. Власне, найбільше енергії витрачала на відповіді на питання, які від імені інших сама собі ставила.
Чому вона запам’ятала той день? І чи все було саме так з того часу, коли вона, тато і я приїхали на Охрид? Як взагалі могла тримати стільки всього в голові? Її пам’ять карбувала сотні біографій. З деякими особами була знайома недовго. Зустрічі в поїзді, день чи два в подорожі, але цілком достатньо, аби виповісти цілісінькі життя. Все повчальне. Ніщо не зайве. Все має свою причину існування в праведному світі вчительки. Проживала те, про що оповідала. Про що оповідала, тим і була.
Природжений енциклопедист. Пам’ятала гори банальних деталей. Уславляла повсякдення. Пріоритетів не існує, все однаково важливе. Самотній пішохід, який на переході чекає на зелене світло, колони мурашок у траві, усміхнений гутник після літньої грози, порядок розташування ліжок в інтернаті Вчительської школи в Шабаці, перша поїздка автомобілем марки «Сітроен» від Руми до Богатича.
З року в рік в окремому зошиті акуратно записувала готелі, в яких побувала. Той зошит лежав на дні каучукової коробки, разом зі стосами листів. Коли під час переселення з Белграда в Пулу на станції у Вінковцях наш вагон пограбували, серед украдених речей опинилась і та каучукова коробка. Залишається загадкою, чому вона не взяла зошит із собою. Єдине пояснення маминої необачності знаходжу у звичці не роз’єднувати речі, які роками лежали в одному місці. Зошит мав залишитись у коробці з листами.
Через багато років, коли вона згасала в будинку для старих, шепотіла улюблену мантру — імена готелів, в яких колись бувала. Можливо, таким чином намагалася реконструювати зміст втраченого зошита? Іноді повністю забувала, що я поруч із нею. Тоді питаннями я повертав її з глибокої відсутності.
«“Терапія”. Як це де?, — дивувалася з мого незнання. — Найкращий готель у Цріквениці. У фоє чути було лише чеську мову, ніби ти на Градчанах. Чехи обожнювали Цріквеницю».
Потім деякий час мовчала і кивала головою. Змінювала вирази обличчя, немов вітається з усіма тими чехами у фоє готелю.
— Потім переселилися до Пули.
— Хто переселився?
— Та чехи ж, їй-богу! Хіба ти забув, що в «Рибальській колибі» відпочивали лише чехи? У депадансі, по інший бік дороги, на сосновому узліссі. Там завжди було чисто. Чехи охайні. Тому їх багато хто не любить. Не знаю, чому так.