Я замовив номер у готелі «Скалета» й рушив через маленький парк до берега. Шукаю поглядом кам’яну лавку, на якій сидить мама й дивиться на море. Скільки разів вона згадувала мені ці перші відвідини Пули 1949 року. З острахом констатує, що вона — у покинутому місті. Всюди майорять державні стяги. На фасадах — гасла італійською й хорватською мовами. Деякі написані кирилицею. Весь день вона провела в общинному комітеті і в напівпорожніх канцеляріях портової адміністрації. Потрібно було відшукати й привезти до Дирекції портів Північної Адріатики деякі важливі документи. Ледь дочекалася автобуса до Рієки. Якомога далі від того міста, до якого більше ніколи не приїде. Так собі казала, поки автобус раз у раз зупинявся, підбираючи пасажирів у навколишніх селах. Тоді автобус зламався, спровокувавши епізод з удбашами з Лабіна. Вечеря в ресторані готелю в Раші. Раптом опускається завіса. Виставу припинено.
Продовжує поїздку автобусом, який виник, наче deus ех machina. Дотрималася канонів власної драматургії, для кожної банальності знайшла належне місце, відповіла на випадкові питання, залишаючи без розв’язку центральний сюжет. Впізнаю той схиблений метод облаштування світу, який я прийняв у спадок: обтяжити розповідь зайвим, відійти від суті. Мама постійно шукала виправдання для своїх вчинків. І постійно втрачала окреслені цілі.
Все, що вона відмовлялася уявити, чого боялася, безпомильно здійснювалося: шлюб із військовим, життя в Пулі, скніння в будинку для старих. І врешті, відхід на той світ у труні, а не в урні.
Що вона бачить, поки сидить на лавці? Суднобудівний завод, фабрику цементу, обриси казарми на півострові Музіл, колію на самому березі. І якесь інше життя.
З того часу все змінилося, але колія вздовж самого берега моря є й сьогодні. Пульська сімейна історія чекала десятиліття, щоб початися саме там, де відбулася мамина перша зустріч із тим містом: на набережній біля Арени.
Пів століття по тому приїжджаю, щоб дописати апендикс однієї історії, яка почалася ще до свого справжнього початку, як то усі історії життя й починаються — внаслідок певних обставин, на позір зовсім неважливих. Бо перед тим, як має статися якась подія, з’являється її передвісник — легке збентеження через якусь картинку, ім’я чи звук, чутливість до окремих слів, які виринають, коли ми прокидаємося, інтонації невідомих голосів, падіння шишки на галькову стежку парку чи просто пурхання крил нічного птаха. Все це — знаки якогось вищого порядку, сенс яких ми не можемо вхопити й за браком пояснень говоримо про випадковість і збіг.
Впродовж наступних кількох днів відбуваються зустрічі з особами, які вже десятиліттями є лише реквізитами у неозорому фонді минулого. Після літературного вечора в галереї «Макіна» підходить до мене кремезний чоловік років шістдесяти, сивуватий, з густими бровами. Усміхається, чекає, аби я його упізнав, що й стається, тільки-но він заговорив.
— Ти мене пам’ятаєш?
За мить знайомий баритон занурює мене в глиб часу.
— Горан Бан! — вголос вимовляю ім’я товариша з гімназії.
— Це твоє, повертаю тобі, — каже він і дає мені книжечку малого формату у твердій обкладинці.
Рівно через сорок років він повернув мені логарифмічні таблиці, які я йому позичив на випускні іспити. Впізнаю на полях власний почерк того часу. Ієрогліфи легше зрозуміти, ніж ряди цифр, безмежні колони чисел у паралельних стовпчиках на двох сотнях сторінок книги.
— Не можу повірити, що я колись знав, як користуватися цими шифрами, — кажу Горану, коли ми сидимо в ближньому ресторанчику за храмом Августа.
П’ємо мальвазію на честь зустрічі через чотири десятиліття. Дізнаюся, що Горан — геодезист, фахівець з капілярної вологи. Осушує старі будинки в Істрії й на кварнерських островах. Згадує, як кілька років тому працював у будинку якраз навпроти «Вілли Марії».
— Я розшукую одну особу, яка жила в тому будинку, — вигукую збуджено. — На третьому поверсі. Можливо, навіть у тому помешканні, про яке ти кажеш.
— Думаєш, вона ще там?
— Ні, вона, мабуть, давно померла. Коли ми заселилися у «Віллу Марію», їй було приблизно шістдесят років.
— Десь, як нам зараз, старий.
— Так… Лізетта Біз’як, так її звали. А чи живий ще той годинникар через дорогу від ринку? Малеша.
— Йосип Малеша! Цього року відсвяткував ювілей, шістдесят років своєї майстерні.