— Тільки не кажи, що він досі працює!
— З’являється щодня десь біля полудня, але майстернею вже багато років керує його син.
— Він товаришував з моїми батьками. Був пристрасним мисливцем. Приносив нам зайців і фазанів.
Ми на мить замовкли. Роздивляюся довкола. Ці люди, локальні пияки, так легко могли б заселити якусь гравюру. Біля Августового храму постійно вирувало життя. Корчми та нічліжки завжди були повними. Тут, поряд із портом, подорожні чекали, щоб вгамувався юго й повернуло на північно-східний вітер, і тоді на повних вітрилах можна рушати далі, до Кварнера, чи в інший бік, до лагун Серенісіми.
Усі вони — тут. Незнищенні. Витають тіні Кандлеровою вулицею, щезають у стрімких проходах біля Каштела.
Поспішаю за силуетом малої фігури, яка хутко прямує порожнім містом, закінчивши роботу в общинному комітеті. Несе важку сумку з теками документів. Кудись зайшла пообідати. Все ще діє режим раціоналізації продуктів. Купувати можна на талони. Мабуть, обідала в їдальні на Першотравневій вулиці, там, де згодом буде «Народний ресторан», і куди, після приїзду до Пули, ходитимемо й ми сім’єю на вечері.
Але тоді, коли мама — вперше в тому місті, народна влада лише зміцнювалася. На чорній біржі можна купити американські консерви, сигарети, панчохи, пеніцилін. Занадто багато змін влади за останні десять років, тож ресурси моралі суттєво вичерпалися. Горяни привнесли нервовість у поважне місто. Мама з недовірою ставиться до уніформ, спритно користується маскою простодушної дівчини в літах. Досвід інтернату навчив її терпіння й скромності. Коли восени 1948 року приїхала з Белграда до Рієки й почала працювати в Дирекції портів Північної Адріатики, кілька тижнів жила в готелі «Ядран» на Печінах. Пізніше переїжджає в центр міста, в готель «Бонавіа». Більшість мешканців тут холостяки. Атмосфера тимчасових адрес, — до того, як знайшла кімнату в сестер Цар на Сушаку, — нагадує шабацький інтернат. Гострий запах засобів для дезінфекції, тонкі ковдри, тепла вода — лише вранці.
Приблизно тоді починає записувати свої перебування в готелях. Впорядковує повсякдення за строгими канонами самотньої жінки наприкінці третього десятиліття життя й продовжує внутрішню боротьбу, розірвана між ролями менторки й підопічної. На коротких екскурсіях дає волю своїй веселій вдачі. Підозрюю, що після повернення з Пули записала в зошит назву готелю в Раші, який через два десятки років, із занепадом шахти, понизять у статусі до звичайної ночівлі. Білі неонові вогні «Ночівля Раша» назавжди згаснуть на початку сімдесятих років минулого століття.
— Логарифми це вказівники до істини, — будить мене Горан.
— Моя мама усе життя шукала якихось вказівників, готових рішень, які ведуть до остаточних істин. Була переконана, що щось таке є. Пройти життям з якомога меншими проблемами й неприємностями.
Прошу його розповісти мені ще щось про логарифми.
— То цифрові діагнози, які допомагають невідоме привести у світ відомого. Відступити від тих діагнозів означає загрузнути глибоко в брехні. Логарифми — то числа, які спрощують складне.
— Так уже краще. Відступити від вказівників, кажеш, означає потонути у світі брехні. Цілком достатньо, тепер уже в мене є контур.
Горан швидко повертається до улюбленої теми про вологу, про австро-угорські вілли на Веруді, про плани санування — його фірма «Фолан» буде серед авторів проєкту. Поки його слухаю, переді мною виринають вілли, повз які я проходив щодня дорогою до школи, коли ми, наприкінці шістдесятих років минулого століття, переселились у райони новобудов поблизу військового шпиталю. То було вигнання з простору, який мав минуле. Раптом я опинився на вулиці — незахищений, без мешканців, які тут жили до мене, і з котрими я в якийсь чарівний спосіб поділяв спільний простір. У новому помешканні не було слідів. Не було історій. Все пахло новим: лакований паркет, дерево, кухонні навісні шафи, газова плита. Я був сам. Пізніше, обираючи стежку до школи, я поволі помічав деталі на фасадах австро-угорських вілл, подумки проникав у ті простори, які так відрізнялися від одноманітних квартир у новобудовах. Уникав старого краю. Коли опинявся в Губчевій вулиці, серце починало пришвидшено битися. Поспішав на зустріч номеру чотирнадцять. Перед «Віллою Марією» зупинився, мов заворожений. Був отією італійкою з поглядом сфінкса.
— Я тобі заздрив через «Віллу Марію», — розбудив мене Горанів голос.
— Але будинок, в якому ти жив, теж не без родоводу.
— Це не зрівняти. Якщо пам’ятаєш ті триповерхівки на моїй вулиці, де колись були майстерні з виготовлення та ремонту парасольок і чистильники взуття, там у мене тепер офіс.