— Та як не пам’ятати. У дворах одного такого будиночка жив мій шкільний друг, Хрз Авдо.
— Не пригадую Авда. Коли ми оселилися в тому величезному помешканні, чистильників взуття та майстрів парасольок уже не було. Майстерні довго були зачиненими. Потім прийшли адвокати.
Тоном питомого реєстратора Горан продовжує складати інвентарний опис пульських вулиць і площ. З глибини часу зринають обличчя, як ото Лаштіко, спекулянт квитками на суботніх передпрем’єрах під кінотеатром «Белград». У нього була звичка вголос читати діалоги під час показу фільму. Знервовані глядачі під час сеансу залишали зал. Чергові марно робили зауваження. Він був двометрового зросту, і ніхто не наважувався зв’язуватися з ним. Єдиним способом змусити Лаштіка відмовився від своєї звички було йому заплатити, що либонь адміністрація кінотеатру й робила. Давали йому гроші й деякі старі мешканці Пули. Він стояв біля входу й казав: «Дайте Лаштіку трохи шолді на маренду».
Чотири дні по тому, розташувавшись у «Скалеті», я поїхав до Ровіня на зустріч із директоркою Краєзнавчого музею. У напівпорожньому ранковому автобусі я не відводив погляд від вікна. Чекав, коли на Пунті, де автобус повертає на Ровінь, на краєчку парку з’явиться кам’яна лавка з часів Італії. Відчуваю, що тут, на цьому вже міфічному місці родинної історії, моя мама підсумовувала пройдений шлях і, як завжди, у хвилини спочинку, приймала остаточні рішення, що їх невблаганні віражі та схили повсякдення хутко розчинять і позбавлять сенсу.
13
У Ровінь я прибув на годину раніше, ніж домовлялися з директоркою Краєзнавчого музею. Купив у кіоску «Глас Істре», а потім увійшов до кав’ярні готелю «Адріатік».
Як і всі невротики, де б я не опинявся, заповнював короткі часові проміжки безсенсовими діями й ритуалами. Раз по раз брав у руки записник, аби щось занотувати, накидати якийсь шаманський малюнок. Раз по раз відкривав і закривав наплічник, переглядав адреси й телефони, зазирав у книгу, яку тоді читав, перевіряв у кишенях, чи на місці документи й гроші. Бо потрібно було весь час щось робити, принаймні чимось шарудіти, підтримувати ілюзію про сталість зовнішнього світу. Все саме так, як тільки й може бути, міцно й непорушно. Можливо, сторонньому така поведінка видається пришелепкуватою і дурнуватою, але без оболонки ритуалу розпався би внутрішній світ кожного невротика.
Я замовив каву й взявся гортати газету. Час від часу кидав погляд крізь вікно на інший бік площі, де поміж притуленими одна до одної приморськими чотириповерхівками був і будинок, який хотіла купити моя мама, коли майже пів століття тому об’їжджала з Лізеттою й годинникарем Малешею істрійське узбережжя. Будинки були вузькими, на кожному поверсі — по одному приміщенню. Ряд у напрямі набережної завершувався шпилем із годинником, що нагадував величезну шахову фігуру. Мама, очікуючи на татове повернення з плавання, дала навіть формальну згоду на купівлю, подумки вже проводила будівельні роботи. Мені з сестрою виділила по цілому поверху. Я виборов собі право на кімнату під дахом. Хоча ми ще не бачили той наш майбутній ровінський будинок, я і сестра розважалися, уявляючи вузькі дерев’яні сходи, якими безупинно сновигали вгору-вниз. З вікна моєї кімнати, казав я сестрі, видно кораблі на морі. Той будинок був на відстані руки, як та скриня з іграшками з Америки. Щось повинно залишитися далеко. Бажання гартують дух.
Та наші плани порушила з’ява диригента з Белграда, який викупив будинок у нас з-під носа. Наприкінці п’ятдесятих років XX століття Ровінь став улюбленим містом белградців, особливо митців. Вони за доволі дешевими цінами купували націоналізовані будинки, власники яких, переважно італійці, після 1945 року виїхали до Італії. Пів століття по тому, з розпадом Югославії, белградці за безцінь продаватимуть свої будинки й назавжди покидатимуть Ровінь.
Зривом покупки мама була глибоко ображена, навіть трохи сердита на все це приморське містечко, і у своїй образі відмовилася не лише від Ровіня, а й від західного узбережжя Істрії. Вирушила обстежувати східне узбережжя. Коли тато повернувся з плавання, купили будинок у селі Помер, в Медулінській затоці.
Дивлюся на будинки з кав’ярнями на першому поверсі. Один міг бути нашим. Лише годинникар Малеша ладен пригадати, який саме. Проґавили можливість бути на цій площі лише тому, що мама завжди наполягала на татовій формальній участі в прийнятті важливих рішень. Це була її стратегія, аби в разі поганого закінчення всю відповідальність перекласти на нього. Чи живий ще диригент із Белграда, через спритність якого я був позбавлений юнацьких канікул у Ровіні? То було б інше життя, але водночас — те ж саме. Бо ось я все ж у Ровіні. Все відбувається за якоюсь невловимою послідовністю, що її контролює підсвідомість. Що ж там, у тих дев’яносто п’яти відсотках terra incognita нашого мозку? Чипи з тисячолітніх глибин лежать замкнені в архівах голів.