Обираю в рядочку будинків найвужчий, біля кав’ярні «Батана». Ковзаю поглядом аж до його даху. Там моє вікно. У грудневому ранку, після дощової ночі, повітря таке прозоре, а видимість — досконала, тож з отого несудженого пункту спостереження я міг би перерахувати кипариси на ближньому острові Святої Катарини.
Відмовляюся від корабля часу, зосереджуюся на газеті. Всю мою увагу привертає заголовок на початку Пульської хроніки.
Багери викопали людські скелети
Зовсім несподівано під час газифікації та реконструкції водогону в центрі Пули, точніше на Прерадовичевій вулиці, за стіною, де колись була лікарня, багери зачепили підземні могили й на глибині всього тридцяти сантиметрів побачили фрагменти людських костей. На тому місці, де було австро-угорсьне укріплення другої половини XIX століття, раніше стояв Монастир Св. Міховіла. Могили, знайдені на сьогоднішній Прерадовичевій вулиці на газовій трасі, мабуть, знаходяться на території колишнього середньовічного цвинтаря того монастиря. З огляду на те, що Пула і цвинтар згадані у Дантовій «Божественній комедії», серед громадськості побутує версія, що саме цей цвинтар надихнув Данте, і він описав його у своїй епічній поемі. Очевидно, Данте відвідав Пулу між 1304 і 1308 роками.
А в часи мого дитинства на тій вулиці жив Еуген Поропат. У нього мій тато на початку шістдесятих років минулого століття купив свій перший автомобіль тополино-синього кольору, з відкидним дахом. Як нині бачу обличчя Еугена та його дружини Серджи, їхній садочок, де гралися ми з сестрою. У Поропатів не було заборон. У них не було своїх дітей, тож вони нам повсякчас догоджали. У глибині садочка, коло самої стіни, росли два інжирні дерева. З вищого було видно подвір’я лікарні, де тихими літніми пополуднями прогулювалися пацієнти в піжамах і халатах. Скидалися на вояків армії привидів. Таким був Данте Аліг’єрі — у довгій червоній пелерині, з книгою в руці — коли я вперше побачив його зображення в підручнику італійської мови. Творець Божественної комедії належав, отже, подвір’ю пульської лікарні, — тут зі стіни бенедиктинського монастиря він споглядав місто. Натхненний некрополем у підніжжі, він згадав ті відкриті саркофаги у своїх терцинах.
Місце зростання — цвинтар. Щоразу десь вилізають кістяки минулого.
Пів години по тому сиджу в кабінеті директорки Краєзнавчого музею, яка приймає мене за рекомендацією Горана Бана. Намагаюся за допомогою Хітеротів дізнатися дещо про Лізетту.
— Багато хто відвідував їх на острові Святого Андрія, — відповідає мені. — В їхньому архіві зберігається велике листування. Досі ще все не впорядковане. Баронеса та її молодша донька Барбара лише 1927 року, через повних сімнадцять років після смерті барона Георга, оселилися на острові.
Розповідаю про свої припущення щодо Лізеттиного тривалого перебування на острові Святого Андрія в період між двома війнами. Знала графа Мілевського, він, буцімто, був її коханцем.
Директорка вголос розсміялася. Питає мене, звідки в мене ця інформація. У часи, коли Хітероти оселилися на острові, Мілевський уже був старий, покинутий і божевільний. Про нього усіляке балакають. У нього було бурхливе життя. Дуелі, перелюби, викрадання. Ніби-то він із рідної Литви втік в труні. Але історіографія — це не література. Пропонує мені передивитися фотографії з архіву. Відсилає до монографії про Хітеротів. Каже, це тільки перший том. Другий і третій ще мусять трохи зачекати.
— Чому? — запитую.
— Через живих свідків.
— Свідків чого?
— Пограбування. По ровіньських будинках усе ще є цінні речі, награбовані в палаці Хітеротів наприкінці Другої світової війни.
— Багатство незнищенне, воно лише мігрує, як пилюка, — промовляю фразу годинникаря Малеші.
— Це архівісти найкраще знають. Десь десять років тому знайдено чимало невідомих архівних матеріалів сім’ї Хітерот, — продовжує директорка свою оповідь. — Немає повної документації, як до музейних сховищ надходили ті чи інші предмети зі спадку Хітеротів. Хто знає, скільки всього лежить необліковане в інших музеях й установах, а особливо — скільки в приватних колекціях. Барон Хітерот був японським консулом у Трієсті, об’їхав увесь світ. З тих подорожей привозив цінні мистецькі твори.