Я завжди цікавився побічним, неважливим, незначущим. Дитиною я годинами вивчав імена з телефонного довідника, посібники для користувачів, гарантійні талони електроприладів, різні проспекти, які потрапляли мені до рук. Книжечка про розвиток комунальної мережі міста Пули, знайдена на купі книг біля смітника, була моїм улюбленим читанням.
І сьогодні як найцінніший артефакт своєї колекції зберігаю блокнотик з назвою готелю «Гарібальді» у Венеції, який я прихопив за звичкою. Через кілька тижнів я виявив, що між порожніми аркушами є дві густо списані дрібним почерком сторінки німецькою мовою. Це були тези тексту на тему хвороби Альцгеймера, які занотував попередній гість готелю. Може, автор був учасником неврологічного симпозіуму у Венеції? Чи тільки складав конспект лекції? Чи йдеться про студента, який на дозвіллі перевіряв свої знання? Все ж, оскільки нотатки зроблені в середині блокнота, між порожніми сторінками, мабуть, до автора раптово прийшла якась ідея, він вхопив блокнот, нашвидкуруч записав, а потім забув вирвати сторінки.
Відчуваю, що ті безсенсові факти, ніяк вочевидь не пов’язані з нашими життями, віщують події та зустрічі, які на нас чекають. У космічній партитурі немає нічого зайвого — записана кожна нота, кожна пауза, жодного місця для імпровізації. Хіба ж випадково мені через сорок років повернули логарифмічні таблиці, про які я геть забув?
Набагато глибше, ніж накази та розпорядження, у нашій свідомості відкладаються приховані жести, шепіт, побіжні погляди. Відлуння від замовчуваного — значно гучніше, ніж від промовленого. Пошуки Лізетти — лише наслідок заміни тез, неготовності дати собі раду з механізмом відтерміновування, — константою мого життя, — зустрітися зі страхом перед здійсненням, страхом перед успіхом, страхом перед тріумфом. І так само, як хутко прибираю рушником з ліжка сліди любовного чину, так і поривами шалених зусиль я прибираю з видноти свою лінь. Робити те, що виключає ризик. Хто зна вкотре прочитати інструкцію від міксера чи кавоварки. Вирушити на пошуки Лізетти, а не самого себе. Неважливо, чи дійсно жила Лізетта на Червоному острові; варто було б дізнатися щось про причини, через які я сам себе вигнав з пляжу. Чому я залізаю в ніші нудних книг? Чому мрію як про надійний прихисток про тихі міста Паннонії, де подія — дзижчання джмеля на винограді в альтанці? Навіщо зважати на мешканців малих світів? Навіщо стриманість, непевний крок, затамований подих?
Бути меншим від себе, справжня міра могла б образити довколишніх.
Це каже двійник із «Вілли Марії», той, який би хотів усе передбачити, заздалегідь убезпечити себе від неприємностей, приборкати бунтівника з пральні, на престолі між котлами й мийками. Єдиний надійний захист від життя — сховатись у нішу аутизму. Врегулювати життя так, щоб його перервати. Отримати результат: життя немає, але все задля нього.
А тому потрібно остаточно звільнитися від заколотника з підвалу. Глибоко вдихнути, осягнути втрачене. Боягузтво — найбільший гріх.
Вийти з гербарію, в якому понад пів століття булавками пришпилюю життя.
15
Пізнього пополудня йду на Народну площу коло ринку, який Лізетта називала П’яца Верді. У крамничці годинників за прилавком сидить чоловік років сорока. Дивлюся на нього крізь вітрину. І з цієї відстані впізнаю на його обличчі риси годинникаря Малеші. Сумніву немає, це його син. Коли я заходжу, він одразу підводиться.
На відміну від директорки в Ровіні, якій потрібен був певний час, аби зрозуміти причину моїх відвідин, бо я у своєму бажанні бути зрозумілим максимально ускладнив ситуацію, сину Йосипа Малеші я викладаю мотиви свого приходу в кількох фразах. Каже мені, що вже звик до журналістів. Його тато — легендарна постать у Пулі. Нещодавно телевізійна група зі Словенії зняла сюжет про Тітового годинникаря — так його представили у фільмі. Коли називаю імена своїх батьків, Малеша молодший усміхається і каже, що знає їх із розповідей батьків.