Малешин погляд сяє. Він очікує на мою реакцію. Питаю його:
— Щоб це могло означати? Чи записав шифр?
— Так, записав. Десь є. Але для чого я тобі це кажу? І всі оті теревені про ніби-то прослуховування Тіта, то все дурниці. Його прослуховувати? Того хитрого пройдисвіта, який вигравіював шифр, який я ледь віднайшов? Кілька років після його смерті чого лише не писали. Навіть те, що він співвласник віденського готелю «Імперіал». Але, як і всюди, бракує шифру. Хотів поїхати до Белграда й пошукати когось, хто займається його спадщиною. Щоб їм вказати на таємну кришку марвіна. А тоді почалася війна, й стало не до того, — каже Малеша.
Згадую політичні пакти моєї мами й Малеші пів століття тому, під час картярської гри, мисливських вечорів, — як у дебатах, що велися напівпошепки, вони сперечалися з моїм татом, морським офіцером, який за обов’язком представляв офіційну політику. Він ніби-то був тітоїстом, а вони — наче якісь реакціонери. Які це все це були відносні категорії, і як невпинний плин часу розставив все на свої місця! У констеляції всіх тих трагедій, які за останні чверть століття сталися з підданими колишньої Югославії, власник марвіна й несуджений співвласник віденського «Імперіалу» — історична фігура, й вона єдина володіла таємним шифром співжиття на вибухонебезпечних балканських теренах. Його змінили розбійники з великої дороги, кишенькові злодії, дрібні шахраї, найманці на службі у великих гравців, виконавці чергової зміни кадастру.
— Сейко зробив справжню революцію дешевими водонепроникними годинниками, потім прийшли касіо, фоссіл, свотч, фестіна, але все це — забавки в порівнянні з швейцарцями, — каже він і зупиняється на хвильку, мов і собі питає, куди це я заблукав.
Чи це спосіб зберігати форму і світлий розум у старості? Перетворитися на машину пам’яті, перейматися лише деталями, зануритися в баласти ефемерного? І в такий спосіб, у тому безмежжі дурниць, вберегтися від повсякденних стресів, від глибоких емоцій, які роз’їдають душу. Бо якщо Карделів ремінець зі зміїної шкіри живе в пам’яті понад пів століття, і не лише ремінець, а й два охоронці, які в темних піджаках смажаться на площі під серпневим сонцем, тоді безтурботність — тривалий стан, і ніщо більше не може порушити ту блаженну позицію.
Годинникар відкриває кишені часу, мов годинники. На моє питання, як йому дається зберегти таку добру форму, каже, що таємниця — у сні.
— Від восьми до десяти годин сну, ось у чому секрет. Коли я був молодший і ходив щонеділі на полювання, потрібно було прокинутися о третій ранку; та для мене ніколи не було проблемою рано заснути. Я не знаю, що таке безсоння, хоча останнім часом мені сниться щось химерне, — і тут зупиняється на хвильку, мов роздумує, чи продовжувати оповідь. — Мені часто сниться сон, в якому незнайомі чоловік і жінка переконують мене, що вони мої батьки. Це так страшно. Марно я їм доводжу, що вони не мої батьки, викладаю аргументи, ставлю незручні питання. Дивно, але вони все знають, до дрібниць описують наш будинок у Шабаці. І уявіть собі, навіть місце, де ми ховали дукати під час війни. Прокидаюся весь мокрий. Жахливий сон.
Дивиться кудись крізь мене й продовжує. Каже, що його обсідають божевільні ідеї. Скажімо, хіба не нісенітниця, що цей світ ми залишаємо тоді, коли багато що починаємо розуміти. Підтверджую кивком голови.
— Іноді навіть думаю, що нас там десь нагорі, у Всесвіті, вирощують. Земля — це велика ферма з найрізноманітнішими зразками людських істот. Вони нас забирають за потребою. Не думаю, що нас їдять, але те, що ми їм для чогось потрібні, вірю в це дедалі більше.
Махає рукою й каже, що вочевидь він вижив з розуму й верзе якісь дурниці. Питає мене, чи я пишу. Чув, що я написав якісь романи про Пулу, а в одному згадую і його. Я обіцяю, що надішлю йому.
— Я був у Ровіні через Хітеротів, — кажу. — Хочу написати роман про ту сім’ю. Наскільки я пригадую, наша сусідка з Губчевої вулиці, Лізетта, знала баронесу Хітерот і її молоду доньку Барбару, з якою товаришувала ще в Трієсті. Думаю, що Лізетта якийсь час і жила на Червоному острові.
Малеша виглядає трохи збентеженим від мого питання, або ж йому потрібно кілька хвилин, щоб перейти на іншу колію, скеруватися до нової оповіді, яку йому нав’язують поза його узвичаєної послідовності.