— Лізетта? Ото був типаж. Не зовсім як Тіто, але майстриня вийти сухою з води. Коли я приїхав до Пули, восени 1947 року, відразу після відступу англійців і американців, Лізетта вважалася найспритнішим фарцювальником. Могла роздобути все: від шовкових панчіх до пеніциліну. Навіть у літах вона залишалася красунею, одна з тих жінок, які не старіють, які, мов швейцарці, незнищенні. Грекині не вирізняються красою, але коли вони красиві — то це справжні богині.
— Я пригадую її як турботливу пані у вікні, яку обожнювали дітлахи. Ніяк не можу асоціювати її з історіями про те, як вона начебто курвилася з німецькими й італійськими офіцерами у «Віллі Марії».
— Пізніше і з англійськими офіцерами, і з нашими товаришами, принаймні такий був поголос, — каже Малеша. — Я продав на чорно кілька її дорогих годинників.
— З чого вона жила? У неї була пенсія? Наскільки мені відомо, вона після війни викладала сольфеджіо в музичній школі.
— У неї була пенсія чоловіка.
— Чоловіка? Хіба вона була заміжня?
Далі була несподівана для мене історія. Десь на початку тридцятих років Лізетта пішла від Хітеротів і оселилася в Пулі. Ніби-то отримала якийсь спадок. Жила в п’ятиповерховому будинку на розі навпроти Морнарицького парку й стіни Арсеналу — там, де трамвайна колія повертала на Сан Полікарпо.
За тією розповіддю, вона закохалася в одного музику, локального звабника, на кілька років молодшого від неї. Відразу після вінчання він продовжив свої флірти. Вся Пула переповідала деталі його авантюри з молодою водійкою трамваю. Та жінка, в кінці зміни, проїжджаючи під Лізеттиним вікном, мала звичку свистіти у свисток. Це був умовний знак. Він відразу поспішав із дому на побачення з водійкою трамваю. Десь перед війною він зник із міста. Ніхто нічого не знав про нього, поки в середині п’ятдесятих років Лізетта не отримала службове повідомлення, що вона успадкувала пенсію чоловіка. Він помер у Спліті. Лізетта переїхала на Губчеву вулицю.
— У ті роки до Пули почали з’їжджатися з усієї Югославії. Місто ожило від переселенців. Багато що раптом змінилося. Ставало дедалі менше свідків якихось минулих часів, — завершив оповідь Малеша.
Знову згадую Хітеротів, монографію про них. Збудували готель «Ядран», облаштували набережну, весь Ровінь пожвавився, а вони отак закінчили, кулею в потилицю.
Малеша дивиться на мене кілька секунд, немов про щось роздумує.
— Ех, якби це так, то була б легка смерть, — каже. — Знаю, як закінчили Хітероти. Катували їх годинами, знущалися з них, наприкінці масакрували дубинами. Наступного дня тіла повантажили на моторний човен, відвезли в море і кинули біля скель Баньоле, там, де море найглибше. Це була група екзикуторів ОЗНА. Очолював їх сумнозвісний Пулчінович. З ним були ще Баба, Спалато й ровінець Бенуссі, якого прозивали Пенсне. Питаєш, звідки я все це знаю? Від Лізетти. Скільки разів вона впізнавала коштовності Хітеротів, які потрапляли до неї на перепродаж. Ровінь був у Зоні Б, під партизанською владою. Її клієнти були здебільшого англійські офіцери з «Вілли Марії». Коли скасували англо-американську адміністрацію, а Пула увійшла до складу Югославії, Лізетту кілька разів заарештовували; втім вона завжди примудрялася виплутатися. Мала сильного покровителя, якогось Крмпотича, шефа ОЗНА в Опатії.
— Крмпотич!
Малеша глянув на мене зі здивуванням.
— Ти чув про нього?
Кажу, що знайшов це ім’я у книзі про Хітеротів. Малеша відразу нанизує деталі, немов читає досьє того можновладця, слабкістю якого були жінки. Втім він чимось дуже проштрафився, бо його змінили за одну ніч. То були часи Інформбюро й масової денунціації. Товариш Веско Крмпотич опинився на Голому острові. Через два роки повернувся, мов тінь, виснажений і хворий. Жив деякий час у Пулі, відлюдно, а потім переїхав до Лабіна.
Коли твоя мама відмовилася від купівлі будинку в Ровіні, я їй запропонував Рабац. Якось у неділю поїхали вона, Лізетта і я в Рабац. Тоді то було маленьке рибальське селище з чудовим пляжем і лише одним готелем ще з часів Італії. Дивним дивом ми відразу знайшли будинок на продаж на самісінькій набережній. Ціна більше, ніж приємна. Ми пішли в готель пообідати й обмити майбутню покупку, аж там — Крмпотич. Великий майстер став директором готелю. Від нього дізнаємося, що Рабац через якихось кілька років має стати елітною туристичною дестинацією, і що будинки на набережній вартуватимуть великих коштів.
— Чому тоді відмовилися від тієї покупки? Як так сталося, що після Ровіня й Рабаца вибір упав на те забите село Помер?