Чи я став письменником завдяки зникненню маминого зошита у Вінковцях? Мама ніколи не припиняла шкодувати за цією втратою. А я лише хотів продовжити сімейну хронологію перебування в готелях. Мене вразила важливість ведення обліку ночівель поза власною домівкою. Мій перший письменницький твір — це коротка замітка з іменами готелів, в яких я заночував, замітка, написана в блокноті з жовтою палітуркою однієї ночі в Любляні. Список зовсім короткий: «Палас» на Охриді, «Липа» в Пулі, «Слон» у Любляні. Я швидко відмовився від записування. Я почав збирати проспекти й брошури готелів, в яких побував.
Дванадцять років по тому, першого дня весни 1974 року, після автокатастрофи на околицях Вінковців, в якій я відбувся кількома синцями і подряпинами, я опинився в готелі «Адмірал» у центрі міста. З рецепції телефоную мамі. Кількома реченнями описую те, що зі мною сталося.
— Невже знову Вінковці, — це її коментар голосом, що завмирав від переляку.
Я її переконую, що зі мною все добре, хай не переживає. Я заночую в готелі. Щоб підняти їй настрій, кажу, що завтра пошукаю отой її зошит.
Поки я йду Монвідалом, під впливом Малешиних розповідей у голові рояться різні думки. Скажімо, озвучити сни тих, хто зараз лежить у кількох метрах від мене за товстими мурами в теплих барлогах. І можливо, як годинникар Малеша, гарячково сперечаються з незнайомцями, які переконують, що є їхніми батьками. Чи займаються коханням — у снах і наяву. Дихають. Дехто з них більше не прокинеться.
Неповторна констеляція мешканців Пули грудневої ночі 2012 року. Який би фантастичний візерунок вийшов, якби це можна було зобразити графічно, позначивши позиції всіх учасників! І тоді крокувати архівом ночі міста. Гортати досьє. Зазирнути в темряву року 1947, коли колони майбутніх біженців кидають свої будинки та помешкання і, нав’ючені пожитками, рушають на набережну, де на них чекають кораблі «Тоскана» й «Пола». Останнє прощай місту на світанку.
Поринути в листопадову ніч 1958 року, коли белградський поїзд мчить славонськими рівнинами крізь тумани Словенії між Зіданим Мостом і Постойною та рано вранці кидає якір на пульській набережній. Далі не можна. Далі — море. Кінець. І початок.
На рецепції готелю «Скалета» беру ключ від номера. Тихо підіймаюся на третій поверх. Висока стеля, осяяна місяцем, біліє в темряві кімнати. Ще одна людина вписує себе в карту ночі на Монвідалі.
16
Наступного дня повернуло на відлигу. Десь коло десятої я відчинив вікно, і на мене повіяло нездоровим теплом. Все те завзяття, що з’явилося після глибокого сну, щезло від дотику теплого повітря. На мить пригадалися ті погідні ранки, коли юго ще дужче підсилював прикрість походу до школи. Я йшов мокрими вулицями Пули, зустрічався поглядом із пошарпаними фасадами, заздрив людям, які на мить з’являлися у вікні чи на балконі. Вони, ось, удома, насолоджуються чарами дозвілля, а я прямую в невідомість ще одного шкільного дня.
Я стояв коло вікна готелю «Скалета», глибоко вдихав повітря і з кутової кімнати оглядав простір від Пунти до Арени. Ніздрями вловлював запах дощу. Це було лише провіщання, але стільки років, проведених у тому просторі, витончили мої органи чуття. Уявляв, що можу, мов звір, відчути будь-яку зміну погоди, яка наближалася до одного з семи пагорбів, що на них лежить Пула. Я був добрим духом міста, чулим до пульсації минулих століть. Жадібно гортав старі календарі й часописи, мапи і гравюри, роздивлявся світлини зниклого міста з безіменними свідками, які випадково опинилися поруч із місцем, увіковічений локальним фотографом. Блукав глибинними пластами минулого, міфологічними часами аргонавтів, які в пошуку Золотого руна зупинилися на перепочинок саме в пульській затоці, на півострові Стоя. У руїнах римського театру в Монте Заро слухав голоси легіонерів. І пізніше — погуки остроготів і візантійців, венеціанців і генуезців, які прогуркотіли містом, охопленим полум’ям. Минали століття. Бачу тінь Данте на цвинтарі бенедиктинського монастиря, там, де тепер управління поліції, універмаг і страхова компанія «Кроація». Різне виростає на цвинтарі.
Грудневого ранку порожня тераса ресторану готелю по той бік вулиці підсилює відчуття покинутості. Вона — мов те гніздо, сховане в густу зелень, яка влітку дає глибоку тінь. Колись це було популярне місце, єдине, що працювало до півночі. Тоді ще не було готелю, лише ресторан, який називався «Загреб». Якщо не брати до уваги «Рів’єру» та «Дельфін», це було найпопулярніше місце серед артистів, режисерів та їхніх шанувальників під час Кінофестивалю. Але для мене, постійного відвідувача кінотеатру «Іскра», тераса ресторану «Загреб» функціонувала як точний метеорологічний інструмент. Бо коли наприкінці серпня різко холодніло, а північно-східний вітер повертав на юго, що приносив вітер і дощ, картина того спорожнілого місця з мокрим листям на столах і стільцях була безжальним свідченням завершення літнього сезону. Це означало близький початок нового шкільного року. З серпневою южиною наростав і сум. І тоді я розумів венеціанських проведиторів, які три-чотири століття тому з малярійної Пули посилали листи венеційському дожу і просили якомога швидше повернути їх у місто на лагунах.