Під час сумних гімназіальних років я мріяв, як одного разу назавжди покину це нудне місто. Я його покинув, але пропорції взяв із собою. І тривогу, яку в мене вселили люди з пляжу; бриніння їхніх голосів; голі тіла у вільному падінні; сміх і розкутість.
Три великі рушники, розстелені на гладких скелях пляжу «Стоя» утворюють нашу сімейну територію. На ній ми відкриті для поглядів інших. Куди б я не подався, мене супроводжує та підстилка, чарівний килим мого дитинства, і дрібненька фігурка моєї мами з обличчям, розтягненим в усмішці, моторошній, як той її крик уночі через тридцять років по тому, коли сиділа гола на бильці крісла й дивилася в бездоння відсунутої шухляди.
Все життя — у передчутті катастрофи, все, що я роблю, це спроба захиститися від краху, знайти рятівний замок. Сховатися в самотності порядку і спокою. Уникнути неправильного вибору мудрим відступом у себе. Відкласти нові іграшки на потім. Довгим легато відтягнути мить вільного вибору.
Тому я ніколи так і не пішов до борделю. Як пес-безхатько снував кварталами жриць ночі, дивився на них із безпечної відстані, боязко підходив до дверей будинків терпимості та готелів на годину. Завжди однакова історія, байдуже, чи в Берліні, Мюнхені, Будапешті, Відні чи Бремені. Останньої миті я відступав перед навалою всього того, до чого б могло призвести оте коротке задоволення.
У середині січня 1993 року я опинився в групі письменників колишньої Югославії, які виступали на Літературхаузі в Гамбурзі. Нас розташували в навколишніх готелях і пансіонах на озері. Александра Тишму і мене оселили в Мірамарі.
— Більшість готелів у цих краях тримають колишні повії. Вчасно вклали свої заощадження, — сказав Тишма, поки ми сиділи у фоє та пили каву.
— Звідки ви знаєте?
— Чи ви помітили їхні погляди? Мов рентген, все сканують. Ніщо від них не приховаєш.
— Думаю, ви перебільшуєте.
— Ви ніколи не були в борделі?
— Ні.
— Бачив вас учора на вокзалі з отою величезною валізою, ніби вирушили в навколосвітню подорож. У мене була менша валіза, коли я їхав до Індії.
— Як це пов’язано з борделями?
— Багаж, мій Велікичу. Ви ніяк не позбудетеся зайвих речей.
— Ви не можете заздалегідь передбачити, що саме буде зайвим.
— Ви, як моя Соня. У вас, мабуть, комірчина забита запасами?
— Я не маю комірчини в помешканні.
— Тож маєте в голові.
— Що поганого в тому, що я хочу себе заздалегідь убезпечити?
— Це не погано, але не має сенсу. І небезпечно. Одного разу захочете мати запасне життя. Це так працює.
Кілька років тому в новосадському дворику Католицької церкви я побачив високу брюнетку. Сутеніло, і щойно ввімкнули вуличне освітлення. Вона походжала від рогу до рогу, озиралася, немов чекає на когось. Я стояв вражений, не зводячи погляду з її тіла, яке ледь прикривала коротка сукенка з глибоким декольте. А потім звідкілясь випірнув товстий п’ятдесятилітній чолов’яга, підійшов до неї, і після короткої розмови вони ввійшли до ближнього будинку.
«Втекла здобич, мій Велікичу», — чув я всередині Тишмін голос.
Я був у його місті, у сутінках, коли обриси втрачають гостроту й жадання охоплює душу й тіло, і немає того місця, де можна знайти спокій. Ходити, лише ходити, без мети. Всі ті люди, які проминали, жінки, на яких я крадькома поглядав, фасади й вітрини, парки, площі, набережні знайшли свої непроминальні відтиски в книгах Тишми. І хоча він уже багато років спочиває на новосадському цвинтарі, його герої продовжують своє повсякденне життя під якимись іншими іменами. Приходять у цей світ уже давно внесені до Тишминого реєстру.