Чи це логічний наслідок, точніше антиципація того затемнення в центрі черепа, яке показує магнітно-резонансний знімок; розширення порожнечі у формі чотирилистої конюшини, передвісник Альцгеймера, як кілька років тому записав невідомий гість у кімнаті готелю «Гарібальді» у Венеції. Цю записку я знаходжу після повернення з подорожі, серед порожніх аркушів записника в шкіряній палітурці з маленькою ручкою з фіолетового металу, через яку я й привласнив той готельний інвентар.
Від аутизму до Альцгеймера недалеко. Структура, сформована вихованням, повсякденною дресурою, ніколи до кінця не промовленими натяками, виробляє особливу картину світу, захаращену застереженнями. Не дозволити тілу розслабитися, перебувати в постійній напрузі, на низькому старті перед тим, що чигає за поворотом наступної миті.
Щелепа перемелює шматки їжі, шум в голові нестерпний. Дослуховуюся. Страхаюся, що дихання може зупинитися, механізм ковтання порушитися. Без присутності другого їжа не має смаку. Втрачаю апетит. То мама усередині мене відмовляється від насолоди, як чайка ковтає непрожовану їжу. Якомога швидше покинути ресторан народної кухні в тому місті-привиді. За сусіднім столиком двоє чоловіків кидають на неї довгі погляди. Відчуває, як крапля поту скочується з шиї і поволі ковзає спиною. Сюди вона більше ніколи не прийде. Кличе офіціанта, сплачує рахунок і виходить на вулицю. Йде у бік автовокзалу, у напрямку, який їй вказав перехожий. А вулиця петляє, кінця не видно. Праворуч — будівля якоїсь ночівлі, одна з тих занехаяних споруд, яких багато по всій новій державі, які годі порівнювати з довоєнними готелями в Дубровнику чи Опатії. Чи з «Терапією» в Цріквениці, де колись лунала лише чеська мова. Нарешті удалині виринає амфітеатр доби Риму. Тут десь і автовокзал. Сповільнює крок. Перейшла невеличкий парк і опинилася на набережній. Час до відправлення автобуса провела на лавці. Вийняла зошит, в якому записує план на наступний день, — звичка набута впродовж п’яти довгих років в інтернаті Шабаца. Думки заздалегідь поділені на рубрики. Туди потрібно вписати обов’язки, виконання яких — єдина запорука надійного й щасливого майбутнього, — наука вихователя з шабацького інтернату, непереборний постулат її життєвої філософії. І тому не дозволила собі того, чого жадала, — кохання. Вперто все робила по-своєму, нездатна розслабитися, дихати на повні груди, бути відкритою до кожної зустрічі; натомість вона потоком слів засипала залицяльників, зводила між ними й собою мур, говорила, коли потрібно було мовчати й торкатися лише поглядами, легко пропускала мить, для якої не існувало рубрики в її зошиті, тож так і залишалася незаписаною — лише передчуття чогось, що могло трапитися. А не трапилося. Не через те, що вона у чомусь глибоко помиляється, а через те, що світ так влаштований: чисті душі бувають покарані самотністю. Це не її провина, — вірила вона. Власні вчинки не створюють і не впливають на обставини, обставини — це дар долі. Доля їй призначила великі випробування, але її віра сильна. Нема такої мети, якої не можна досягти невичерпною енергією, наполегливістю й терпінням. Пульсації невимовленого лягатимуть шарами. Тією іпотекою обтяжить своїх нащадків.
Туга, яка мене охоплює, коли я сиджу сам за столиком кав’ярні, панічна потреба якомога швидше покінчити з їжею та втекти на вулицю, у наступному поколінні, в моєму синові, зробилася підсвідомим униканням того, щоб обідати на самоті. Ресторани відвідує лише в товаристві. Він шукатиме симптоми сімейних неврозів в університетських клініках Сінгапура, Стокгольма, Сан Дієго, дослуховуватиметься до німої мови деменції, помічатиме в пацієнтів перші симптоми Альцгеймера за методом професора Даласка. Гейзери невимовленого, глибоко сховані в лімб підсвідомості, з часом згасають, лишають по собі порожній простір, чорні діри. Тож потрібно вчасно активувати мільйони нейронів у пошуку захованого спогаду; постійно зустрічатися з небезпечним спадком предків; йти назустріч бентежним картинам, які, поза всякою хронологією, раптово виринають перед очима, навантажувати густу мережу передатчиків наполегливою працею пам’яті, видобувати з пам’яті картини, шуми, запахи, доторки; озброїтися терпінням археолога, бо що таке пригадування, як не розкопки; замислене — це лише тінь чогось, що вже сталося.
І тому — Лізетта. Тому — Тітовий годинникар, Ладо Лесковар, Ремаркові герої, Хітероти, Тишма, Веско Крмпотич, знані й незнані, які лише промайнуть об’єктивом свідомості. Всі вони — архітектурні елементи, які будують життя. Як і саме життя — матеріал, наочний чи не дуже, для хтозна скількох тисяч інших життів, або лише силует безіменної людини на фотографії якогось японського туриста на Площі Сан Марко у Венеції.