Ми були малою театральною трупою, яка щодня, в один і той самий час, давала виставу на пляжі. Краєчком ока я вловлював цікаві погляди, з жахом помічаючи якесь знайоме обличчя. Боявся зустрічі з тими свідками на початку шкільного року. Моєму щастю не було меж, коли після другого класу мене перевели до школи на Монте Заро, тієї самої, в якій на кілька років пізніше опиняться близнята Доріс і Ноемі Алфелді. Причиною цього переходу стала мамина робота в секретаріаті тієї школи. Вона хотіла мати нас із сестрою постійно перед очима. Але школи працюють за змінами, а це означало, що кожного другого тижня на нас із сестрою чекатимуть спокійні пообіддя без звичної муштри, і ми зможемо безтурботно віддаватися плину подій, так, як це робили наші товариші й товаришки, батьки яких були на роботі. Як я їм заздрив через мир і спокій, які їх оточували, через можливість самим вирішувати, що й коли вони робитимуть. Ми вдвох постійно перебували під наглядом, без можливості самостійно вчинити будь-що. Навіть такі побутові дрібниці, як рішення про зошит, що його треба взяти для того чи іншого предмету, повинні були отримати згоду нашої мами. І раптом випав шанс опинитися на самоті, без контролю, ходити тихим помешканням, не чути того постійного буркотіння, яким мама супроводжувала все, що ми робили.
На жаль, наше щастя протривало лише два місяці. Мамин робочий час передбачав виключно перші зміни. Дарма вона сподівалася переконати директора заради дітей поміняти їй графік. А тому через два місяці відмовилася від роботи, а ми до кінця шкільного року залишилися на Монте Заро. Понурість знову повернулася в наше дитяче повсякдення. Сестра того року почала відставати в навчанні та вигадувати різні трюки, аби це приховати. Одного разу, щоб задобрити маму, поставила собі в зошити сімнадцять п’ятірок. Звісно, мама щось запідозрила й пішла до школи перевірити, у чому справа. Повернулася шокована. Крім правди про оцінки, дізналася, що сестра розповідає своїм товаришкам, буцімто її взяли з сиротинця. Аж до глупої ночі ми вислуховували мамині бідкання. Все місто гудітиме про цей скандал. Це така вдячність за все, що вона для нас робить? Замість того, щоб розважатися, як інші дружини моряків, вона повністю присвятила себе нам. Немає часу навіть для друзів. Скільки друзів вона втратила.
Не пригадую, чи я вже тоді знав, що саме вона була тою, котра уривала зв’язки, але без сумніву, я це швидко зрозумів. Зазвичай приводом ставала якась заувага, порада чи коментар, які вона вважала в’їдливими, розрахованими на те, щоб її образити. Вона не сварилася — для цього й не було нагоди, бо вона тільки постфактум, коли минали день чи два після доленосної зустрічі, починала вбачати приховані значення чи алюзії.
Один татів товариш, ще той бабій і серцеїд, на якомусь святкуванні жартівливо запитав у неї, що робить Пенелопа, коли Одіссей — у плаванні. Мовчки проковтнула алюзію. Але повернувшись додому, поклялася перед нами, що з ним покінчено.
«Яке нахабство! Яке неподобство! — казала вона, почервонівши від злості. — Хіба це друг?».
Взагалі-то мама усвідомлювала свою непривабливість і те, що будь-який натяк на сексуальність насправді-то не мав на меті її звабити. Що це просто комплімент. І це її глибоко ображало. Тому вибудувала механізми, які її оберігали від спокуси проміскуїтету, ніби ця небезпека справді постійно чигає на неї. Живе порядно, бо це її вибір. Могла б інакше, якби хотіла. Найлегше піти в оборот. На кожному розі чекають полюбовники.
Слово «полюбовник» вона розтягувала на третьому складі, тремким, майже загрозливим голосом. Очі наливалися сльозами, вона на мить примружувалася. Здавалося, немов насолоджується уявною роллю перелюбниці. Ніколи не вживала слів «коханець», «звабник» чи «залицяльник». Відчуваю, що за її критеріями то були складніші поняття, наділені субтильнішими значеннями, а полюбовник позбавлений будь-якої емоції, зведений до негідника, чия прихильність жінку радше принижує, ніж їй лестить. Полюбовник — без будь-якої теплоти, чиста механіка задоволення інстинктів.