Яким пеклом було її повсякдення! У якій бетонній капсулі заборон провела вона життя. Весь час одним оком спостерігає, що відбувається в трюмі, у заводях людської комунікації, там, куди вона не має доступу, бо не володіє мовою таємного порозуміння. Завжди на обідку лоскітливих розповідей, ніколи не знайома як слід з контекстом, — сумний оповісник, який передає любовні послання. Як її бентежили дефіляди хлопців її товаришок з інтернату, переказування юнацьких витівок, бешкетів, відсутність заборонених думок і забаганок, повнота свободи, немов все це відбувається на кінополотні. Мамин час для кохання наставав під час канікул, коли вихованці роз’їжджалися по домівках. Вона їде в село. Блукає полями. На самоті вигадує історії, якими восени, коли повернеться, здивує своїх товаришок.
Згодом, впродовж цілого року, їй надходили листи. Були у неї навіть фото юнаків у моряцьких тільниках на військовій службі. Її родич, якого вона видавала приятелькам за свого хлопця, передвістив, ймовірно, єдиного чоловіка в житті моєї мами.
Він з’явиться через двадцять років в однострої поручика Югославського військово-морського флоту. Вона вже розміняла четвертий десяток, але й далі вірила, що уникне сумної долі старої діви. Втішалася, що це — не найгірше, що може спіткати порядну дівчину. Трагедія — це коли тебе кидають з позашлюбною дитиною. Тож вона зосередилася на тому, аби зберегти себе, не дати себе звабити, не стати покинутою.
Коли моя мама народилася, Перша світова війна щойно закінчилася. Мачва була спустошена. Ще свіжі рани від австрійських каральних експедицій. Мамин тато — єдиний з братів, хто вижив, глава родини, такої собі патріархальної задруги, де чотири вдови й багато дітей. Має великий маєток, дубовий ліс, цеглярню. Один із найбагатших у селі. Полюбляв випити й тоді ставав запальним і лютим.
Я нічого не знаю про мамине життя до інтернату. Десятиліття в селі повите темрявою. Вона ніколи не розповідала про ті роки. А саме тоді формуються мірила, якими згодом осягаєш світ. Підкреслювала тільки, що родина була заможна; до нескінченно перелічувала все, що у них було, від коней і худоби до лісів і ставків з рибою. Коли я одного разу запитав, як так сталося, що вона нічого не успадкувала, вона на мить оніміла. А тоді сказала, що відмовилася від спадку на користь братів і сестер, які залишилися в селі. Це було її обов’язком, оскільки вона єдина здобула освіту. Хоч у ті часи було звичаєвою річчю, коли спадкоємці, у чиє навчання сім’я вкладала гроші, чинять саме так, а, отже тут йшлося не про мамину безкорисливу великодушність, а про неписане правило, — я сумнівався в цій історії. Відчував, що чогось у ній бракує. Тема спадку більше не згадувалася.
Що приховували ті ночі в мачванських селах, коли війна закінчилася, а життя в завмерлих сімейних задругах знову пробуджувалося? Жінки зняли траур. Гойдаються тіні у світлі гасових ламп. Риплять ліжка. Глибоко дихають тіла на перинах.
Дивлюсь у темряву. Проходить валка родичів. Впізнаю їхні грубуваті обличчя зі святкувань і похорон, з сімейних альбомів і надгробків. У цьому тлумі народилася моя мама. Тут провела перші десять років, звідси обсесивні картини, повчальні історії про кожну життєву ситуацію, тут засвоїла цінності, в яких ніколи не мала сумніву; тут набралася страхів і фобій, тут з’явився той судомний усміх, яким намагалася зачарувати всіх навколо і тримати все під контролем. Ніколи до кінця не розслабилася; рухалася, скрегочучи гальмами, як потяг на краю прірви.
Та судома, що заволоділа всім єством, — найважливіший параграф її генетичної легітимації; вона передасть це потомству у спадок.
Сиджу за письмовим столом, скутий зусиллям збагнути мотиви й корені всієї цієї історії і не зійти на манівці, не засипатися зайвими словами, не злякатися висновків.
Хибно вважати, що існує лише одна можливість, а всі інші є облудою. Важливо не те, що казала мама, а те, у що я повірив.
Заборони — на кожному кроці. Захлинаюсь у вирі замовчаних історій. Це мій особистий морок.
Постійно — у судомі. Обриваю речення, щоб воно не стало дефінітивним висловленням без можливості змінити значення сказаного у разі, якщо виявиться, що той, інший, цього не схвалює. Той, інший, — мама. Хлопчині, який до неї звертається, важко збагнути, що ж потрібно сказати, аби вона була задоволена; по-перше, бо її реакція ірраціональна, без логіки, а, по-друге, бо вона взагалі ніколи не задоволена. Він говорить із зусиллям, шукаючи у кожному наступному слові шлях до задоволення слухачки; часто зупиняється в очікуванні якогось знаку — чи то кивання головою, чи заохочення словами. Зневірено дивиться на неї, коли не отримує підбадьорення. І відразу запитує: «Ти мене чуєш?»