Спочатку, коли я ще не знав літер, мама мені читала перед сном. То був час, коли ми жили в Новому Белграді. Пригадую байку про любов мурашки й бджоли. Марно я її потім шукав у Лафонтена, Андерсена, братів Грім. Найбільше історій було про речі та предмети. Пам’ятаю сповідь хатнього порогу. Підозрілий до кожного гостя, старий рипун іноді непомітно посувався, і зловмисник спотикався. Дотепер я з недовірою ставлюся до осіб, які на вході до хати послизаються чи спотикаються.
Коли батько повернувся з вокзалу й повідомив мамі, що каучукову коробку теж украли, вона заплакала. Ми з сестрою мовчали. Схлипуючи, мама казала, що ніколи не перетужить за листами й зошитом, в якому записані всі її подорожі — міста та назви готелів, де жила. І всі ті історії.
Після «Липи», два роки по тому, був готель «Слон» у Любляні. Мама більше не вела записів. Але я вирішив крадькома запам’ятовувати й записувати назви готелів. До Словенії ми поїхали «Фіатом». Тато щойно склав на права. Дороги були майже порожні. На кожній сільській площі ми бачили розп’яття. У вітрині однієї люблянської книгарні я нагледів романи Карла Мая. Того вечора, поки батьки розважалися в барі готелю «Слон», я, простягшись на широкому ліжку, читав «Віннету».
Сирена швидкої на Ержебет Корут повертає мене в червневий день. Одна подорож завершена.
«Кожен десь має бути», — повторює мама, проводжаючи мене коридором будинку для старих. Згадує чехів, таких чистих і охайних, що вони заслуговують на власне море. Принаймні на одну малу затоку, як словенці.
— Чудово було в Любляні, ми з татом два вечори поспіль слухали Ладо Лесковара в готелі «Белві».
— «Белві» був у Спліті. Ладо ви слухали у «Слоні». Ми там зупинилися.
— Бог з тобою, у «Слоні» був нічний бар. Співала Маріяна Держай. Туди пускали лише іноземців. Іноземців і хвойд. Ладо співав на танцях у Белві. Я добре пам’ятаю. Іво Робич у Рієці в «Голубому Ядрані», а Добрі Ставрескі в «Паласі» на Охриді. Кожен — де має бути.
Її голосом промовляю мантру: «Палас» на Охриді, «Липа» в Пулі, «Слон» у Любляні, «Небодер» на Сушаку, «Славія» в Опатії, «Терапія» в Цріквениці, «Бонавія» в Рієці, «Белві» в Спліті, «Гранд» у Скоп’є, «Європа» в Сараєві, «Уніон» у Белграді, «Еспланада» в Загребі, Воєводина в «Новому Саді», «Адмірал» у Вінковцях…
«Ночівля Раша».
Напис над входом триповерхівки на розі. Автобус із Пули різко сповільнюється і повертає на площу малого шахтарського містечка. П’ятнадцять хвилин перепочинку.
Прогулююся сценою театру Раша. Бо все на тій площі обрамлено декораціями: адміністрація вокзалу, церква, широкі сходи, довгі фасади будинків, рами з транспарантами на початку чогось, що схоже на вулицю, та лише десяток кроків у глибину — ілюзія зникає. Край сцени. Місто страхітливо порожнє. Пасажири — статисти у виставі, яка на мить зупинилася.
Роками, подорожуючи в Рієку чи Загреб, проїжджав через Рашу. Чверть години на каву, сигарету, туалет. Проходив до середини площі. Зяють округлі вікна кінотеатру. Нагадують покинутий корабель. Завжди однакове відчуття — тебе вигнали в нікуди. На якусь мить вимкнений звук. Сам — у німому кадрі.
Десь наприкінці сімдесятих років минулого століття «Ночівля Раша» зникає з мого поля зору. Між тим, саме слово «ночівля» зберегло особливий статус у пам’яті. Оголене й таємниче, несе в собі спомини про часи бідування, дешеві мила й задимлені зали очікувань залізничних вокзалів, похмурі вітрини з товарами й молочні ресторани. Про валізи без коліщаток.
Коли згасає остання зірка, готель втрачає категорію. Стає ночівлею. Ліжко, шафа, умивальник. Туалет у коридорі. І сон.
У готелі живу в третій особі. З іншою головою.
Залишаю сліди. Не застилаю ліжко. Насолоджуюся розкішшю безладу. Волею. Бо впорядкованість є нічим іншим як відсутністю життя. Тріумфом могили.
Подумай трохи, чую маму.
Це означало лише одне: думати так, як вона. Втратив контакт із собою. І тоді почалися складнощі. Коли наприкінці травня відкривається сезон купання, на душі стає важко. Придумати гарний сценарій для пляжу. Бути в товаристві, але влаштувати все так, аби не викрили твоє невміння плавати.
Мій перший любовний досвід стався одного дощового серпневого пополудня. Цілими днями віяв юго. Раптово приніс похолодання. Пляжі спорожніли. Я почувався розкуто й щасливо.
3
Часто трапляється так, що увійшовши у приміщення, ми забуваємо, для чого туди прямували. Найлегше це згадати, якщо вийти в ті ж двері. Науково доведено, що піддослідні втричі частіше забували завдання, якщо перед його виконанням проходили крізь двері якогось приміщення. Причина в тому, що наш мозок сприймає двері як межу події та вважає, що рішення, прийняті в якомусь приміщенні, залишаються на зберігання в ньому, коли ми його покидаємо. Через те можемо їх пригадати, повернувшись туди знов.