Позбутися мами.
Покинути територію трьох з’єднаних рушників на пляжі Стоя, піднятися на трамплін і скочити.
Бути вільним.
17
Ще один розділ на вікні готелю «Скалета».
Кожен десь має бути.
Як встояти перед місцем збору малої сім’ї, тут, під моїм вікном, де ми, мама, сестра і я, зустрічалися після сеансу в кінотеатрі «Істра». Сестрі теж іноді вдавалося загубитися в штовханині. Ми обоє лякалися маминих коментарів, адресованих безвідповідальним глядачам з приводу сміття, яке ті залишали по собі. Повторювалися сцени з пляжу.
Згодом, дорогою додому, ми обговорювали кожну деталь переглянутого фільму. Найважливішим мірилом було те, чи фільм повчальний. Для мами повчальним було все, що дозволяло побачити на чужому прикладі помилки. Так ми набуваємо досвіду. Вона була непідкупним митником нашого сімейного всесвіту, в якому не було місця для негативних героїв, для ірраціональності, для тріумфу зла над добром. Справедливість у кінці повинна була перемогти. Лиходії завжди мали бути покарані.
Скільки зраджених жінок поплатилося за свою наївність лише через те, що не звертали увагу на ті дрібні знаки, які видають негідника. Тут, на місці, поки йдемо порожніми вулицями, з іще свіжими враженнями, мама від нас вимагала, аби ми збагнули, в чому помилка героїні. Що мала зробити, аби уникнути трагічного кінця? У тих розслідуваннях я був успішнішим, ніж сестра, якій рідко вдавалося вберегти героїню від фатального вибору. Вона завжди щось не враховувала.
«Не можу повірити, що ти така наївна, ти справді гадаєш, що Есмеральда була б щасливою з Гарольдом, з цим хитрим покидьком? — вигукує мама, незадоволена рішенням сестри. — Йому потрібне лише багатство Есмеральди. А чи ти помітила, як малий Патрік дивиться на неї? Наче янгол».
На зауваження сестри, що Патрік кульгавий, на голову нижчий, ніж Есмеральда, а крім того, ще й трохи заїкається, мама накидалася беззаперечними аргументами: «Так, кульгавий, то й що? Зате в нього чиста душа. З ним Есмеральда могла б провести щасливе життя. А так не хочу навіть думати, що її чекає з Гарольдом, з тим каламутником».
Коли наставав мій час провадити героїню до кращої кінцівки історії, я без вагання убезпечував її від авантюри. Замість фатального любовного зв’язку я обирав надійність очікування. Мама хвалила мою справність у викриванні пройдисвітів. Я виріс у першорядного фахівця, який безпомильно розпізнає звичайнісінького користолюбця, що сховався за оманливою безтурботністю та гуманністю.
Багато років по тому країна, в якій я виростав, розпалася. Європою розбіглися душпастирі різних форматів і калібрів, безвартісні й амбіційні, зосереджені лише на власних інтересах. Отримували почесті й нагороди, синекури й професури, стипендії й пенсії, говорячи й пишучи так, як того хотіли від них донатори.
Мов та волога, просочувалися в різні фонди експерти з релятивізації чи то звеличення злочинів — це вже за потребою і смаком замовників. Зустрічав їх на конференціях і симпозіумах, завжди стурбованих долею світу. Трударі конформізму, віртуози інтонацій, найманці невидимих центрів сили. Завойовували довірливу публіку на Заході, декламуючи монологи зі своїх попередніх життів на Сході. А та публіка, зовсім не наївно, обирала наївність. Воліла слухати лише те, що бажає чути. І ті й інші грали ролі, творили віртуальну дійсність з брехні й маніпуляцій.
Ніщо не приносить стільки уваги й прибутку, як статус жертви. Вибороти його собі означає забезпечити існування на певний час. Медійний ринок волає за жертвами, вони заспокоюють совість міщан. Жертви — це капітал, їхня вартість шалено зростає напередодні перемир’я. Чим більше жертв, тим більше жетонів на зелених столах мирних переговорів. Тому супротивні сторони в балканському пеклі не соромилися виробляти власні жертви.
Усі люди, у чиїх головах народжуються такі ідеї, — однакові! Відрізняються лише спонсорами.
Втім проблемою стають ті, хто не погоджуються на маніпуляцію, не приймають поділ на добрих і поганих хлопців та псують договір за замовчуванням, який дозволяє уникати всього, що стирає межі між крайнощами. Бо для того, щоб світ, в якому прибуток є верховним божеством, існував, потрібен постійний двигун — війна. Лише війна забезпечує нові цикли, дає поштовх науці й технологіям, оживляє промисловість, пришвидшує споживання, байдуже чи це зброя, чи ліки, чи газети. Єдина умова — завжди мають існувати Ми й Вони. І щоб було якомога менше тих, які виживають між, у безодні помежів’я.