Щоб Ми й Вони могли існувати, потрібні посередники, самопроголошені речники жертв воєнного пекла, які свідчитимуть так, як того вимагають їхні роботодавці. Це робота для професійних миротворців, для людей пера, поетів і публіцистів; мандрівний театр паразитів, які харчуються жертвами. Вони звертаються до малих звичайних людей, до тих, хто йде лінією найменшого спротиву, схильних до нацизму й інших тоталітарних ідеологій. Малі звичайні люди хочуть влитися в маси, бо це не болить, бо так вони жодним чином не виділяються, адже іноді виділятися небезпечно, особливо в темні часи. Бути завжди у більшості, уникнути особистої відповідальності. Захиститися тентом боягузтва, конформізму й опортунізму.
Я виростав у світі малих незвичайних людей, які не мирилися з несправедливістю, — байдуже, чи це стосувалося них самих, чи когось незнайомого на іншому континенті. Моя мама була прикладом тієї малої незвичайної людини, яка не погоджується підкорятися грубій силі; мала відвагу протистояти натовпу чи на пляжі, чи в кіно; вела заздалегідь програні битви; ніколи не відступала.
Переламна подія в моєму дитинстві трапилася тоді, коли я з однієї енциклопедії дізнався, що в преріях Північної Америки до Колумба жило близько двадцяти мільйонів індіанців. Через чотири століття їхнє число звелося на пів мільйона в’язнів резервацій. Я страждав через це. Поклявся, що коли виросту, помщуся за них. Що вивчу й опишу всі злочини, скоєні проти них. Збережу індіанських воїнів від забуття у своїх майбутніх романах.
Дивився і пам’ятав. Довго готувався до письменницького ремесла.
Мама вірила в силу писаного слова. На всіх книгах, які мені подарувала, стоїть присвята: «Драгану від мами». Не пропускала нагоди підписатися й на окремих книгах багатотомних видань, тринадцять її присвят прикрашають Прустові «Пошуки втраченого часу».
«Драгану від мами» стоїть і на восьми томах вибраних праць Зигмунда Фрейда. І на всіх трьох томах «Віннету» Карла Майя, які купили в одній люблянській книгарні.
Якби могла, підписалася б і на логарифмічних таблицях. Скільки разів брала з мого столу книжечку у твердій палітурці димчастого кольору і з пієтетом вимовляла імена авторів: «О. Шлемілх і Ю. Майцен», а потім — завжди однаковий коментар: «Якщо хтось і заслужив, щоб знали їхні повні імена, так це вони».
Обожнювала колонки багатозначних чисел. Облаштувати світ за таблицями, кожному дню дати шифр — це було її мрією.
Вранці перед випускним іспитом з математики урочисто повідомила мені їхні імена: Оскар і Юрай. Не знаю, як довго зберігала цю інформацію, аби повідомити саме тоді, у той час, коли мені потрібно було зміцнити впевненість у собі. Була така зачарована випадковостями й збігами, що часто сама їх і продукувала. Утім дрібка фальсифікацій не ставила під сумнів закономірність самої події.
Розробила особисту кабалу, в таємниці якої мені не вдалося проникнути. Хвалилася, буцімто у дівоцтві, відпочиваючи на Адріатиці, наперед знала, як пройде той відпочинок, за номером кімнати, яку їй давали на рецепції. Мала свої добрі й погані числа.
Через чотири роки після випускних іспитів на моєму нічному столику в готелі «Скалета» лежить книжечка Оскара Шлемілха і Юрая Майцена. Тріумф маминої кабали! Цифра «4» — символ вірності й дисципліни, доброї організації та обережності.
— Скажи, хіба це може бути випадково? — чую її голос. — Саме через сорок років Горан Бан повернув тобі таблиці.
Обурююся. Вічно щось вигадує, ніколи не дивиться в очі світові довкола себе. Борець за істину, який все життя провів у неправдах і помилках.
— Бог з тобою, — каже ображено.
Посилає мені отой свій зажурливий погляд, коли на хвилинку відкривається й показує свою неміч: очі її зволожуються, вуста тремтять на межі плачу, а долонями збирає невидимі дрібки зі столу. Здається, що вона відступає, приймає поразку, розуміє помилку. Але це тільки частина її стратегії — вибороти в співрозмовника time out, щоб набрати повітря й кинутися у вирішальний бій і остаточно поквитатися.
— Якщо так, що ти тут робиш? Чому ти не в Белграді? Не знаю більшого брехуна, ніж ти. Стільки книг понаписував і все тільки для того, щоб влаштувати там собі схованку.
Продовжує далі, спритно використовуючи моє побоювання заперечувати їй.
— Кінотеатри занепали. Універмаг закрили. Потяги поскасовували, Пулу більше не можу впізнати. Залишився тільки цвинтар. Принаймні там панує лад. Те, що колись вважалося шкідливим для здоров’я, зараз стало корисним. Світ обертається колом. Людей дедалі більше, а розуму менше. Скажи, хіба ж я не права? Якщо більше не можеш знайти свій розмір у магазині, тебе списали з рахунку. І не обманюй себе, що твої плечі звузилися, а ноги вкоротилися. Просто немає місця для всіх. Усе, фінал. Ех, якби ти міг жити, як я, порядно, без розрахунку, хай би навіть усе втратив. Так, я не могла стерпіти, коли чужі люди нишпорять по шафах. Дбала про постіль, про обладнання для шиття, про гардероб, про всі ті чудові книги, про скрипаля з синього кобальту. Знаєш, що і Вілерова «Зима» залишилася в Помері? Ніщо не буде на своєму місці. Наша хата зараз — це вагон у Вінковцях. Мені легше не мати, ніж дивитися на весь цей хаос. Може, я божевільна, але не дурна. Виїжджають завжди назовсім.