У вухах бринить її голос, безперервний дзвін слів. Виринають картинки. Мама, сестра і я біжимо за потягом. У темряві зали кінотеатру шукаємо своє місце. Довкола нас обурюються. На пляжі Стоя голі проходимо крізь лави пляжників. Сміються з нас і глузують. Наприкінці стежки — трамплін, схожий на шибеницю.
— Дорога сусідко, не хвилюйтеся, — казала мені Лізетта того ранку в Пулі, коли ми дізналися, що нас пограбовано. — У житті таке трапляється. Он у мене ціле місто зникло, а у вас лише кілька валіз. Те, що у валізах, до домівки не належить. І знаєш, вона мала рацію. А ти? Думаєш, я не бачу, куди ти вирушив? Це не розслідування, це профанація! Де твоя сестра? Може, і її слід розпитати про щось? Нумо й її трохи послухаємо, чи все саме так, як ти стверджуєш. Ти не єдиний свідок. Ти б лише всюди трішки відчиняв чи причиняв двері, як тобі більше підходить. А ну хоч один раз відчини навстіж, а тоді грюкни ними, щоб все аж здригнулося. Слухай, те, що ти робиш, має сенс лише у тому разі, якщо потім ти остаточно й назавжди підеш геть.
Дивовижним було оце її намагання заздалегідь підготувати відповіді на питання невидимих опонентів. Мов учениця, сама себе перевіряла, чи бува щось не забула. У неї завжди була напоготові милостиня для жебраків, окремі вузлики старих речей для циганок, ракія для поштарів. Яким бідним було її емотивне життя, якщо для кожної дурниці мала спеціальну емоцію! У безперервному пошуку любові, прагненні кохати й бути коханою приготувала собі страшну пастку. Полонила себе уявленням про себе, яке заздалегідь сформувала в оточення. Скасувала можливість корекції. Бо в її світі лише сумнівні жінки фарбують нігті, ходять самі до ресторану, курять, п’ють міцні алкогольні напої, більше часу проводять з товаришками, ніж із власними дітьми.
Заздрив тим дітям із сумнівними матерями — вони виряджаються, залишають їх увечері вдома самих. Наше з сестрою дитинство минало під ковпаком постійної маминої турботи. Всім опікувалась і все коригувала. На все мала час. З величезною енергією накидалася на виконання щоденних обов’язків. З ранку до смерканку тривали наші генеральні репетиції. Ми з сестрою вправляємося в репліках, рухах і жестах уявних осіб, на яких ми маємо перетворитися, коли виростемо й рушимо надійними стежками спланованого життя. З будки суфлера долинає мамин голос.
А тоді, під час літніх канікул, у потягах, коли у переповнених купе всього за кілька хвилин зав’язуються знайомства — у чому мама була неперевершеним майстром — я слухав хто зна вкотре репертуар, з яким вона виступала на симпозіумах пасажирів «Югославських залізниць». Вигадувала неймовірні історії. Швидко зачаровувала співрозмовників у поїзді. Невдовзі було чути лише її голос. З сумом я усвідомлював величезну різницю між тим, чим було наше життя й тим, що мама виставляла на показ людям довкола.
Ми з сестрою були її трофеями. Наш успіх був сенсом маминого життя. Все, що їй не вдалося здійснити особисто, намагалася надолужити через дітей. Вихваляла нас без міри, передбачала наші успішні кар’єри. Супутники розглядали нас із подивуванням; я себе почував, мов на ринку рабів. Вітали маму з такими вихованими дітьми; мене охоплював жахливий сором. У потягу, як і на пляжі, ми були малим сімейним цирком, який дає вистави.
Справжні валки загальних місць виповнювали мій слух. І сьогодні, через пів століття, я запинаюся на глупствах, що душать кожну мою думку. Ніяк не звільнюся від спадку, набутого в тих подорожах, від тієї тривоги, яку в мені викликала присутність незнайомих пасажирів, їхні нудні розповіді. Вже тоді існували невидимі кордони, у повітрі відчувалося, коли потяг виїжджав із Сербії біля Товарника, чи коли після Зіданого Моста пірнав у хвойні ліси Словенії. Обриси фасадів барокових міст випромінювали набагато більше, ніж строгість, порядок і чистоту. Дисципліна й стриманість Півночі зникали у метушні Південної колії. Після Сталача дихав Схід.