Так багато іноземного було на вітчизняних коліях. Але пасажири середнього класу не помічали цього, їхня країна була монолітною — у це вони вірили, попри те, де була їхня домівка, — Птуй чи Бране, Зениця чи Вараждин, Спліт чи Куманово, Тітоград чи Кікінда.
Я все ще в тому потягу, застряг у лещатах реалізму; марно намагаюся зійти, поставити крапку, перейти на новий рядок, розпочати новий розділ.
Пощезали мешканці задушливих вагонів Югославських залізниць півстолітньої давності. Немає їх нині й у романах. Література більш схильна до негативних героїв, ніж до тих, які населяють монотонне повсякдення.
— Життя карає тих, хто хоче навести трохи ладу, я це знаю, — каже мама. — Нас спалювали століттями. Простолюд любить, щоб його заохочували, завжди має виправдання і з розумінням ставиться до слабкостей і безчинств, любить тих, в кому впізнає себе, тих, хто не обтяжується високими вимогами і моральними засадами. Таких легко наслідувати і любити. Сьогодні кожен соромиться добра.
Минулися Канафар, Дівача, Постойна, Любляна, Зідані Мост.
Минулися Загреб, Новска, Славонскі Брод, Вінковці.
Минулися Стара Пазова і Нова, Батайніца, Земун, Новий Белград.
Давно завершилася та остання подорож Югославською залізницею від Пули до Белграда. Між тим, напрямки залишилися. Це та сама географія. Лише адміністрація змінилася. А з нею — і прапори, гімни, однострої. І, звісно, кордони.
На вікні готелю «Скалета» складаю звіт про країну, режим якої я зневажав. Це робить особа, яка зі стиснутими губами промовчала під час складання військової присяги на полігоні казарми в Чупрії одного крижаного січневого дня 1978 року; особа, яка ніколи не відвідала Тітової могили; особа, яка не була членом Союзу комуністів, не мала тієї чарівної довідки про морально-політичну зрілість, без якої важко було знайти роботу; особа, яка впродовж п’яти років пошуку постійної роботи безуспішно подавалася на конкурси в десятки газетних редакцій, на радіо, телебачення, в бібліотеки і школи.
І тепер ця особа хотіла б врятувати від забуття певну добу, не гіршу, ніж сьогоднішня, коли більшість людей жила пристойно; протистояти брехні патріотів і профітерів, тих, хто на міцних м’язах хорватства й сербства у молодості татуювали дати вступу до ЮНА й бігли за тітовою естафетою, а згодом безсоромно переписали своє минуле; вгамувати занудні оповіді про добу, яка могла б настати, якби було менше кондиціоналів і кон’юнктивів, у чому винні ті другі.
Ні, панове, немає доби, у якій були лише ви, без тих і других, через яких все — саме так, як є, переважно погано. Бо завжди і всюди саме ви — ті другі, байдуже, чи ваші захисники носять шапку-вушанку і тхнуть алкоголем, чи в зелених куртках та шкіряних коротких штанях йодлають по пивницях на теренах колишньої Монархії. Ви ніколи не були особистостями, ви завжди є людьми натовпу, слабаки у впевнених обіймах менталітету. Тому й звеличуєте того, хто є одним із вас, впізнаєте один одного інстинктом тварини, розмовляєте однією мовою, ви — публіка один для одного. Відчуваєте, що так мало бракує, аби ви з ним помінялися місцями — і ви будете на перших шпальтах і телеекранах. Станете на чолі стада.
Того ранку на вікні готелю «Скалета» явився мені роман, за яким я вирушив у путь. Тут були всі, один коло одного: дядько Драгомир, Хітероти, Веско Крмпотич, граф Мілевський, Лізетта, годинникар Малеша, мама, сестра, тато… І я, той, хто продовжує розповідь, розпочату в маминому зошиті, що зник у Вінковцях. Де записане заплановане, але так і не втілене життя.
Зав’язка не завжди потрібна. І обов’язкова несподіванка наприкінці — теж. І якась кардинальна зміна. Досвід свідчить про інше: ніколи, ніхто і ніде ще не змінився. Завжди й всюди людина залишається однаковою. У цьому й полягає трагізм життя. Дурень не стане розумним, злодій не стане чесним. Доброта й мудрість — неминущі категорії. Злоба й підступність — також.
А мама каже: «Думка швидша від усього, і я не можу вийти з тієї швидкості. Тому не чекаю, аби сталося чудо, а йду далі, аналізую кожну мить. Живу у гармонії зі Всесвітом».
II
1
Йому було під шістдесят, коли він зрозумів, що старість таки існує. Яка близькість із собою! Нарешті віднайшов точку опори. Нема більше ні до, ні після; ні швидко, ні повільно; ні краще, ні гірше. Лише мить, в якій ти існуєш.
Полюбив життя навспак.
Відкриттю передувала сварка з сестрою. Яким дивом вона прочитала уривок роману, опублікований в одному провінційному часописі, для нього назавжди залишилося загадкою. Її ніколи не цікавила література. У школі він переказував їй книги з програми. Пізніше, впродовж п’яти років у середній музичній школі, писав їй твори з літератури.